Сайт Лідії Купчик

о.Йосиф Осташевський

(1890-1948)

Не раз і не два, знову й знову життя показує нам, як добро надовго залишається у пам'яті людській, як добрі діла минулих днів породжують нові добрі діла…

Саме такі роздуми викликали події, що відбувалися 2008 року в селі Підберізці біля Львова. Причиною цих подій стали значимі роковини – 60-ліття від дня загибелі колишнього пароха цього села світлої пам'яті отця Йосифа Осташевського.

Тож хочеться розповісти, як велично вшанували пам'ять величної особи.

Та насамперед, ким і яким був о.Йосиф Осташевський і що спонукає сучасників так берегти пам'ять про нього?

Постать о.Йосифа Осташевського, декана Винниківського, помітно виділяється серед плеяди заслужених українських священиків, які ревно душпастирювали в Галичині, навчаючи любити Бога і Україну, плекали високу духовність молодих священиків, твердо стояли в обороні своєї віри.

Народившись 1890 року в родині бідного ремісника в містечку Лешнів біля Бродів на Львівщині, Йосиф Осташевський отримав від Господа лагідну вдачу та немало талантів.

Нелегким було його дитинство, бо родина була велика і малозабезпечена, а він, як найстарший з дітей, мав обов’язок доглядати молодших. Злидні та голод постійно перебували в цій родині, проте розум і здібності Йосифа швидко розвивалися і привернули до себе увагу місцевого пароха, який і порадив батькові післати Йосифа до гімназії, зобов’язавшись оплачувати його навчання. Так хлопець потрапив до бродівської гімназії і попри дуже скрутні матеріальні обставини, які самотужки і вперто долав, успішно закінчив її.

(Тут мимоволі вривається думка: а чи в наш час трапляються такі приватні, негласні доброчинства сучасників задля розвитку здібних, але бідних дітей? Добре було б довідатися більше, дослідити особу того священика-доброчинця, завдяки якому Україна отримала таку видатну постать, як Йосиф Осташевський. Але це вже інша тема…)

Завдяки Роману Осташевському, синові отця Йосифа, котрий жив у Канаді і записав з пам’яті спогади, які чув від батька, довідуємося, наскільки драматичним було дитинство о.Осташевського та як Боже Провидіння вело його через усі перепони до назначеної цілі.

Навіть уявити тепер важко, як почувався одинадцятирічний школяр, якого завезли на науку до Бродів, де він мешкав «на станції», як тоді говорилося, у жидів, які не лише не цікавилися його навчанням у гімназії, але й повсякчас завантажували різними хатніми роботами. (Спробуймо порівняти це із сучасними ситуаціями, коли батьки багато уваги приділяють навчанню дітей, допомагають самі, ще й репетиторів наймають, – та не завжди ці діти мають бажання вчитися!)

Неймовірних поневірянь зазнав малий Йосиф, та успішно закінчив перший рік навчання. Гімназійний катехит, відвідуючи своїх учнів по їх мешканнях, перейнявся скрутними його обставинами і на наступний рік помістив його до бурси, де мешкали молоді студенти. Це було для малого Юзя, як вони називали його, неабияким щастям.

Та після четвертого гімназійного класу помер отець-парох, який оплачував його науку, а батько, старіючись, все більше відчував нужду і нічого не міг йому помогти. П’ятнадцятирічний хлопчина став перед дилемою, як жити далі: вертатися додому і починати ремеслом заробляти на прожиття чи шукати способу продовжити навчання, якого так дуже прагнув. Клячучи у церкві перед Розп’яттям Ісуса Христа, просив він у Всевишнього помочі, і в цей момент прийшла до нього впевненість, що зможе заробити собі лекціями. І починаючи з п’ятого гімназійного класу аж до матури, він щоденно бігав ціле пополудне від дому до дому, де давав лекції дітям багатих батьків. Пізнім вечором вертався втомлений до бурси і брався за приготування власних завдань на наступний день. Попри постійне перемучення все був привітний, веселий і життєрадісний, за що його всі любили. А як випадала вільна хвилина, все бігав до церкви і там перед святим Розп’яттям шукав потіхи і поради.

У 1910 році успішно здав іспит зрілості і вступив у Львові на теологію. І далі його наука супроводжувалась матеріальною скрутою і важкими заробітками на навчання. Та сильна воля і рішучість ніколи не покидали його. Коли забракло грошей, щоб оплатити і навчання, і мешкання, він оселився у шіпці, де тримали дрова, але навчальний рік закінчив. Правда, його здоров’я було значно підірване, тяжка праця, холод, постійне недоїдання зробили свою справу. Коли Йосиф був на останньому курсі теології, помер батько, і на його плечі звалився ще один тягар – турбота про матір та решту родини.

Коли вдумуємось у ці обставини юності Йосифа Осташевського, видається зовсім неймовірним, що при цьому він не лише добре вчився, а й був активним у студентсько-громадському житті: жодне семінарійне свято не відбувалося без його участі, він часто робив реферати на літературному гуртку і навіть ходив з просвітянськими доповідями по читальнях дооколичних сіл. Це важко уявити, але альманахи Львівської Семінарії з тих літ зафіксували це, при тому висвітлювали і деякі конфлікти молодого теолога з антиукраїнськими силами, які намагалися перешкодити просвітницькій діяльності українців.

У 1916 році Йосиф Осташевський одружився з Теофілею Лиско і був висвячений на священика. Його дружина походила із селянської родини, але закінчила учительський семінар, а два її брати були священиками. Вона стала зразковою господинею і матір’ю чотирьох дітей, а о.Осташевський, висвятившись цього ж 1916 року, швидко здобув визнання як непересічний священик.

Закінчивши німецьку гімназію і теологічний відділ Львівського університету, він вільно володів багатьма мовами, багато читав і перекладав з інших мов. Його переклади найчастіше друкувались у церковно-суспільному часописі «Нива».

Отець Осташевський мав гарний голос і майстерно володів словом, був визнаний як чудовий проповідник, одночасно був скромним, спокійним і маломовним, мав тонке почуття гумору. Ніколи не сміючись сам, вмів дотепним словом розвеселити будь-яке товариство. Все це приносило йому загальну повагу і прихильність, всі його любили.

Після висвячення о.Йосиф Осташевський працював сотрудником старенького о.Харламповича у с.Завидовичі Городоцького району. Це були повоєнні роки, війна дуже негативно відбилася на селі, особливо на молодшому поколінні. Та з Божою поміччю молодому енергійному священикові за досить короткий час вдалося повернути життя у правильне русло. Мораль піднімалася, побожність зростала, молодь і старші приверталися до церкви. Правда, траплялися випадки, що молодь, яку так легко звели з пуття російські і австрійські солдати, іноді бунтувалася проти строгих повчань священика, та це не лякало його, а навпаки, ще більше запалювало до праці.

Отець Йосиф Осташевський був не лише душпастирем, а й великим українським патріотом-громадянином. Завжди поряд з любов’ю до Бога і ближнього проповідував любов до Вітчизни. У 1921 році він мав проповідь у Городку при великому здвизі народу та багатьох польських поліцаїв, у ній сміливо виступив проти зловживань польського уряду та знущань польської поліції. Комендант поліції дав наказ негайно арештувати проповідника, щоб позбавити можливості докінчити цю проповідь. Та молодь і старші щільно обступили священика і не дали поліції виконати наказ коменданта.

По цілій околиці ширилася слава про молодого отця-проповідника. Він завжди був доступний для людей, які шукали порад, а дітям, які знайшли у ньому доброго духовного батька, він віддавав весь свій вільний час.

У 1923 році о.Йосиф Осташевський був назначений парохом с.Курники Яворівського повіту. Самовіддано працював задля піднесення духовного, освітнього і матеріального рівня жителів цього великого села, в якому на той час, крім одного вчителя-поляка, не було інтелігенції. Неурожайність піщаних земель і горілка власного виробу загнали селян у велику нужду, а віддаленість від міста і залізниці та недбалість школи зумовили культурний занепад цього села. Важка праця чекала молодого пароха, та, мабуть саме тому, що був здатний до неї, направили його туди. І о.Осташевський з великим запалом взявся за роботу. Чимраз більше людей почало ходити до церкви, поволі виросла читальня, почала діяти Кооператива. Цілими вечорами просиджував отець у накуренім громадськім будинку і терпеливо вчив людей історії, літератури, географії, тощо.

Згодом зорганізував своїх парафіян на будівництво великої гарної церкви. Коли її, готову, освячували, о.Осташевський вже був парохом с.Підберізці коло Львова і деканом Винниківським. Парафіяни Курник приїхали по отця і везли його з великим тріумфом через цілі Курники на посвячення церкви, а потім цілим селом відпроваджували до залізничної станції. Так виявили свою любов і вдячність за жертовний труд.

Будучи з 1927 року парохом с.Підберізці, села великого, багатого і культурного, з великою кількістю студентства, отець-декан одночасно викладає в Богословській Академії і багато часу приділяє теологічним працям, пише і видає проповіді і реферати. Його часто запрошують проповідувати у церкві св.Юра, на різних відпустах, на з’їздах УМХ, а також на акціях «Просвіти».

Отець Осташевський регулярно вів реколєкції для священиків і для академічної молоді. Так інтенсивно працюючи від досвіта до ночі, не раз і цілі ночі посвячував творчій праці, не раз схід сонця заставав його біля бюрка, заваленого книжками і стосами списаного паперу. Всі свої проповіді і реферати педантично викладав на папері. Його син Роман у своїх спогадах висловив впевненість, що коли б все написане о.Осташевським видати друком, то не одному священикові вистарчило б цього матеріалу на всю душпастирську практику. Та, на жаль, мало що збереглося з його праць…

Але така повсякчас напружена праця не могла не позначитися на його здоров'ї, яке ще з дитинства було делікатним. У 1936 році йому прийшлось звернутися до лікарів. Кращі львівські лікарі жахнулися, яким високим був у нього тиск і наскільки хворим було його серце, а доктор Панчишин, який знав і шанував отця, вболівав, що медицина безсила зарадити безнадійному стану хворого, про що і попередив родину священика. Та Божа Воля була іншою. Трохи підлікувавшись, отець далі так само працює. Правда, хвороба і перевтома лишали свій слід на ньому – виглядав він багато старшим за свої літа, але енергія і гострота розуму не покидали його.

Активний і товариський, о.Осташевський все мав широке коло знайомств. Товаришем його був епископ Іван Бучко, вони часто і радо стрічались. Добре знався з о.Гавриїлом Костельником, який теж був добрим проповідником, і не раз їм приходилось проповідувати разом.

Та найближчим приятелем о.Осташевського був отець-ректор Йосиф Сліпий, з яким товаришував ще з часів навчання в гімназії. Йосиф Сліпий швидко ріс у ієрархічній кар’єрі, та ніколи не поривав приязні з о.Осташевським. А той, хоч був два роки старший, відносився до о.Й.Сліпого як до видатної особи і слухав його як ректора. Досить часто отець-ректор приїжджав до Підберізців. Особливо традиційними були приїзди його на другий день Різдва, в день св.Йосифа. Високопреосвящений Кир Йосиф любив втечи зі Львова, і вдвох з о.Осташевським святкували свої іменини. Цілі години проводили у дружній бесіді, тоді навіть їмость Теофіля Осташевська не заходила до них.

Людина енциклопедичних знань і великий інтелектуал, о.Осташевський ніякої ваги не надавав домашній господарці. Це не раз створювало кумедні колізії. Наприклад, рідні отця весело згадували таку пригоду: одного разу в час жнив їмость Теофіля, на плечах якої трималася вся господарка, попросила отця, чи не міг би він піти зі своїми книжками на поле, де працювали найняті робітники, щоб своєю присутністю стимулювати їх до добросовісної праці. Отець радо погодився і весь день провів у полі. Ввечері, коли робітники вернулись вечеряти, вони сказали, що не бачили отця. Виявилось, що отець провів день на чужому полі біля чужих робітників. Настільки орієнтувався, де є церковне поле! Зате завершив свою чергову теологічну працю.

Маючи лагідну вдачу, о.Йосиф Осташевський, проте, був дуже вимогливим до себе і до підлеглих священиків. «Гріх священика побільшується в стільки тисяч разів, скільки людей дістали від того гріха згіршення», – застерігав він.

Тож як могла скластись доля цього взірцевого священика, коли органами совєтської влади було вирішено зліквідувати Українську Греко-Католицьку Церкву?

Голова т.зв. «Ініціативної групи» о.Гавриїл Костельник приїхав до о.Осташевського, якого дуже поважав, і сказав: «Я знаю, отче, що Ви не підпишете православ’я, але знаю і те, що Ви зі своєю гіпертонією не видержите тюрми». Тому видав йому довідку, що за станом здоров’я отець звільняється від парохії. Отець довідку сховав, а сам далі сповняв свої душпастирські обов’язки. Парафіяни, які вже знали про арешти інших священиків, радили: «Сховайтесь, отче, то може Вас не візьмуть». Покинув плебанію, переїхав мешкати до дочки у Львові, але не пропускав ні одного Богослужіння у своїй церкві. До села, до церкви, приходив пішки, поза хатами, остерігаючись головних вулиць, але ревно сповняв надалі всі священичі функції.

Вважав своїм обов’язком прибути і на деканальну конференцію, скликану у Винниках о.Костельником для переводу деканату під юрисдикцію Російської Православної Церкви. Монахині, які тоді мешкали на плебанії, розповіли, що о.Костельник, нібито вболіваючи над самопочуттям о.Осташевського, настояв, щоб той не заходив на конференцію, зате запросив прибулого з ним представника совєтської влади. Таким чином, отець-декан залишився на лавочці на подвір’ї плебанії, а конференцію священиків його деканату проводили о.Костельник і кагебіст.

В результаті цієї наради було підписано православ’я всіма присутніми священиками, окрім о.Антона Поточняка, який виступив із рішучим протестом і покинув нараду, за що невдовзі був заарештований.

Про цю нараду маємо докладну довідку співробітника 2-го Управління НКДБ УРСР І.Богданова, датовану 1 листопада 1945 року, яка поміщена в збірнику документів радянських органів державної безпеки «Ліквідація УГКЦ (1939-1946) опублікованих академіком В.Сергійчуком, том 2, стор. 33-35.

Про о.Осташевського там сказано коротко:

«Декан Осташевский – ярый католик, преклонного возраста и больной, по его просьбе был отстранен от обязанностей священика и снят с должности декана. В связи с этим ему было запрещено присутствовать на совещании».

Далі в цій довідці детально подається, які запитання ставилося на конференції присутніми священиками та про різку заяву о.Поточняка, яку «все священники выслушали с удовлетворением». Тоді, як із задоволенням доповідає капітан Богданов, він сам відповів о.Поточняку, «что в таком случае ему придется оставить приход, и тут же дал указание Костельнику, немедленно назначить на его место нового священика».

«Это, - резюмує Богданов, - произвело соответствующее впечатление на всех присутствующих на совещании священиков, и они, после небольшой дополнительной дискуссии, подписали заявление о присоединении к инициативной группе».

Ось так здійснився перехід на православ’я священиків Винниківського деканату, очолюваниого отцем-деканом Осташевським.

А сам отець-декан Йосиф Осташевський (хворий і старий, як стверджувалося в згаданій доповідній довідці) вночі 18 березня 1946 року був заарештований у Львові. При цьому було зроблено ретельний обшук у помешканні його дочки Антоніни-Марії та конфісковано гроші, радіоприймач, фотоапарат тощо. Прощаючись, отець сказав дочці: «Я їм там довго не посиджу. Бог мене забере». Так воно і сталося.

Родина довго не могла довідатись, у якій тюрмі його тримають. Згодом дістали пару записок, переданих о.Осташевським через відпущених із Лонцкого на волю карних злочинців. Вони щиро жаліли його, дивувались, що мав лише п’ятдесят сім літ, бо сприйняли його за сімдесятилітнього старця (так був знищений хворобою і переживаннями). Отець справив на співв’язнів велике враження. Один такий в’язень заходив потім у гості до дочки отця та розповідав, що отець багато розмовляв з ним, повчав його та схиляв до праведного життя. Отже, і в тюрмі цей священик не припиняв місійної діяльності.

Про вирок отцеві родині вдалося довідатись від прокурора: рішенням ОСО о.Йосифа Осташевського засуджено на вісім років позбавлення волі. При цьому прокурор Благосмислов не скривав, що його найбільше роздратували такі слова отця: «Сталін є атеїст і не може мені диктувати, якої я маю бути віри». Отака була «вина» цього достойного священика! З допомогою адвоката і грошей дружині і дочці вдалося побачитись з о.Осташевським на пересильному пункті у Львові на вулиці Полтв’яній. Це було їхнє останнє побачення.

Далі наступили довгі місяці тривожної для родини невідомості.

І нарешті прийшла звістка із Харківської пересильної тюрми, потайки переслана якоюсь доброю душею. Отець Йосиф Осташевський перебував там і був важкохворим. Їхав до Харкова разом із о.Степаном Василівим із львівської Успенської церкви. Спали на цементній підлозі. Отець Осташевський простудився, дістав запалення легенів із високою температурою, тоді – інсульт, що спричинив параліч і нарушення мови. Страшне мученицьке вмирання в умовах жорстокої тюрми! Там працював лікарем арештований др.Маркіян Дзерович. Чим міг, старався допомогти умираючому отцеві. Він і сповістив, що о.Йосиф Осташевський помер у тюрмі 2 жовтня 1948 року. Доктор Дзерович, завдяки старанням своєї дружини, яка була у Відні, був звільнений як підданий Австрії і, проїжджаючи через Львів, опустив у поштову скриньку коротеньку листівку про це. Офіційного повідомлення від влади родина так і не дочекалась. Та чи о.Осташевський був єдиний, хто зникав безслідно у цій безбожній репресивній системі?

Не уникли репресій і численні парохіяни о.Осташевського. Після арешту священика у с.Підберізці відбувалась нечувана «масакра»: обшуки, арешти, вивози. Парохом став о.Кохалевич, який був дуже заляканий. Кошиками виносив книжки о.Осташевського і два дні палив його величезну бібліотеку. Люди мовчки плакали, дивлячись на це. Отак привертали до нової віри, до нової влади!

А нищила ця влада не лише священиків і не лише тих, хто активно повставав проти неї, нищила нова влада, взагалі, еліту Галичини. І це яскраво видно на долях дітей отця Йосифа Осташевського.

У о.Йосифа і Теофілії Осташевських було четверо дітей – донька і троє синів. Всі вони були людьми обдарованими і творчими і мали б стати окрасою української еліти. Володимир Осташевський був наділений непересічними музичними здібностями, провадив хор, диригував, оранжував музичні твори. Є всі підстави вважати, що він міг би бути визначним диригентом і композитором. Син Мирослав Осташевський був художником та не довелось йому створити багато полотен. Як тільки 27 липня 1944 року до Львова вступила червона армія, 28 липня брати Володимир і Мирослав Осташевські та ще деякі активісти культурно-громадського життя в Підберізцях були заарештовані «визволителями». Правда, незабаром вони були звільнені на просьбу прокомуністичного голови клубу, бо треба було організувати якесь музичне свято на честь «визволителів».

Та невдовзі їх мобілізували до червоної армії, хоч та «мобілізація» була більше подібна на арешт. Забрали їх несподівано, без попередження, прямо з праці: Володимира з репетиції хору «Трембіта», а Мирослава з музею. Так вони потрапили на воєнкомат, який знаходився на вулиці Пєрацького у Львові, де потім був Клуб залізничників. Там створили групу «неблагонадійних» призовників і зразу післали на фронт. Правдоподібно, ще по дорозі вони загинули, бо не було від них ні одного листа, а потім мати отримала на них «похоронки». Саме ці похоронки на полеглих в червоній армії синів врятували саму їмость Осташевську від подальших переслідувань.

Наймолодший син Роман Осташевський пішов добровольцем до української дивізії «Галичина», брав участь у бою під Бродами, потім дістався до Італії, у Римі закінчив теологію, але не висвячувався, а виїхав до Канади. У Канаді Роман Осташевський був одним із найактивніших діячів української діаспори. Саме він створив у Едмонтоні відомий музей «Українське село», за що був нагороджений орденом Канади, був першим директором «Української спадщини». Ініціював і здійснював багато проектів, які гуртували українську громаду та піднімали імідж українців у світі, був автором і ведучим українських телепередач. Помер у 1983 році, похований у Канаді.

А на Україні, на Винниківському цвинтарі біля Львова є могила із досить незвичним написом: «В пам’ять родини Осташевських». Поховано там лише Теофілію Осташевську, а о.Йосифу Осташевському, Володимирові Осташевському і Мирославові Осташевському не судилося мати власних могил…

Довгі літа представляла цю достойну родину, берегла пам’ять про неї та продовжувала її традиції найстарша дочка о.Йосифа – Марія Осташевська. Думається, що саме задля того вона носила батькове, а не чоловікове прізвище. Мала доброго чоловіка – лікаря Карпа Новікова, білоруса, який був колись Новиком, але радянська влада «нагородила» його більш «милозвучним» Новіков. Мала двоє дітей і троє внуків, але не обмежувалася лише їхнім вихованням. Гуртувала навколо себе широке коло ближчої і дальшої родини, була справжнім джерелом любові і доброти, оптимізму і життєрадісності, з якого вдячно користала численна рідня. Мов добрий ангел-хоронитель приходила на допомогу всім, хто цього потребував, здавалося, що живе виключно для того, щоб піклуватися про інших. Як велику втрату сприйняли всі ближні відхід до Господа Марії Осташевської у 1994 році, але назавжди залишився їм взірець дієвого застосування найкращих християнських чеснот.

Загальні ж відомості про цю родину є добрим свідченням високого духовного й інтелектуального потенціалу, який продукували священичі родини в Галичині. Поможи, Господи, відродити, продовжити і розвинути такі традиції!

А що такі традиції не втрачають своєї цінності, засвідчили урочистості з нагоди 60-их роковин смерті о.Йосифа Осташевського, які відбулися на його останній парохії, в селі Підберізці. Ініціювала відзначення цієї річниці відома своєю активністю винниківська просвітянка п.Євгенія Бульба, колишня парохіянка отця Осташевського, її він навчав у дитинстві катехизму, вдячну пам'ять про нього вона зберегла на все життя. З подиву гідним ентузіазмом підтримали цю ініціативу всі жителі села Підберізець: голова сільради, теперішній парох, директор школи й учителі, голова церковного комітету та інші. Скрупульозно підготувалися до свята, запросили нащадків о.Осташевського та багатьох гостей із Винник і Львова.

Особливо порадувала позиція теперішнього пароха Підберізець о.Станіслава Гасса. Він, православний священик Київського Патріархату, не лише дозволив встановити на стіні церкви пам'ятну дошку своєму греко-католицькому попереднику, а й взяв активну участь у приготуваннях урочистостей, ініціював і провів екуменічний, з участю православних і греко-католицьких священиків, молебен за о.Осташевського та освятив цю мистецьки виконану дошку, з якої дивиться на підберізчан і гостей їхній славної пам'яті парох.

Для численних нащадків і родичів о.Осташевського було проведено цікаву екскурсію в храмі і в приміщенні колишньої плебанії, де мешкала родина Осташевських, та по розлогій прицерковній території.

Потім у переповненій залі Народного Дому відбулася велика літературно-музична академія, в ході якої було згадано віхи життя й мученицької смерті о.Йосифа Осташевського та на його прославу виконано мистецьку композицію силами місцевих і винниківських просвітян, вчителів і учнів підберізецької загальноосвітньої школи та львівського хору "Вірли". Було й немало зворушливих спогадів про цього видатного українського душпастиря. Гостинні підберізчани подбали і про гарне частування для приїжджих гостей.

І все це – із щирою й глибокою шаною до пам'яті отця-декана Йосифа Осташевського! Отож, не намарно жив і загинув цей достойний священик. Зерна, посіяні ним у душі людей, і надалі проростають у нашому народі. Дай, Господи, їм гарного росту й рясного цвіту!