Сайт Лідії Купчик

о.Володимир Лиско

(21.09.1882 – 19.09.1964)

У попередньому розділі ми розповідали про видатного отця-василіянина Миколу Лиска. Сьогодні мова піде про його рідного брата о.Володимира Лиска, декана Золочівського. Хоч були ці отці рідними братами, до свого священства йшли по-різному, і доля їхня склалася по-різному. Одне об’єднує постаті цих отців – жертовне служіння Господу Богові, глибока побожність та вельми відповідальне ставлення до своїх діянь.

А у випадку о.Володимира Лиска ще проглядається якась дивна запрограмованість… Вдумуючись у факти й дати його народження і життя, вбачаємо мовби перст Божий, що вказав місце людини в земному житті та визначив її долю.

21-го вересня 1882 року Різдво Пресвятої Богородиці святкувалось у Камінці Струмиловій на Львівщині особливо урочисто. Цього дня кардинал Сильвестр Сембратович посвячував новозбудований храм на честь Матері Божої. На це свято зібралося багато народу зі всіх навколишніх сіл. Була там і Антоніна Лиско, скромна селянка із села Лапаївка, яка відзначалась своєю побожністю. Вранці вона була на святочній відправі, приступила до святої Сповіді і святого Причастя, а пополудні привела на світ сина, якого назвали Володимиром.

У віці чотирьох років цей сільський хлопчина неабияк здивував дорослих, коли впевнено заявив, що буде священиком. Тоді лише мати схильна була вбачати в словах дитини Боже Провидіння. Та згодом він, селянський син із багатодітної родини, осягнув вершини теологічної науки і як священик ревно служив Богові та рідному народові.

Сам отець Володимир Лиско не раз повторяв: «День мого рождества був замітний своєю урочистістю і дивний мав вплив на все моє життя!» (Це записав і у своїх споминах). Завжди відчував опіку Матері Божої і всіх своїх дітей (двох дочок і п’ятеро синів) теж поручав благодатній опіці Пресвятої Діви, даючи їм при хрещенні другим або третім ім’ям ім’я Марія. Знаменно, що похорон отця-декана відбувся теж у день Різдва Пресвятої Богородиці. От тоді близькі отця осягнули значущість цього його твердження!

Коли його старшому братові Неонілю Лиску батько погодився дати гімназійну освіту, то щодо Володимира й інших синів у батька був інший план. Він вважав, що діти мають продовжити його господарювання на землі, якої мав доволі багато і примножувати яку мріяв. Отож і слухати не хотів про подальшу освіту дітей, котрі успішно закінчували початкову школу. Та Володимирова тяга до науки була непереборною, і він потайки, сховавшись у сіні, коли батько фірою вибирався до Львова, щоб забрати на вакації сина Неоніля, теж вирушив до Львова. У Львові знайшов підтримку отця-доктора Степана Юрика, в якого на той час мешкав брат. І отець-доктор зумів переконати батька, що хлопчина із такими відмінними оцінками мусить вчитися далі.

Життєвий шлях о.Володимира Лиска коротко можна позначити такими віхами: пригодницьке прибуття селянського сина до Львова, щоб здобути освіту; навчання у 5-ій львівській гімназії, де був кращим учнем; студіювання теології в університетах Львова та Інсбрука, де зробив докторат; священичі свячення одержав 1910 року з рук митрополита Андрея Шептицького; душпастирював у м.Олеську (1910-1913), в м.Городку (1913-1921), в м.Сасові на Золочівщині (1921-1945, 1946-1949). В 1936 році о.Лиско був назначений деканом Золочівського деканату, який об’єднував 21 парафію.

Як душпастир о.Володимир Лиско відзначався надзвичайною ревністю, працездатністю і творчими пошуками дієвих способів поглиблення духовності як своїх парафіян, так і підлеглих священиків. Постійно ініціював різні місії, реколєкції, соборчики, закладав релігійні організації. Церковна влада високо цінувала його, доручала йому відповідальні обов’язки, нагородила його крилошанськими відзнаками та почесними грамотами.

Вільний від душпастирської праці час о.Лиско теж віддавав людям. То йде по селах як лектор, то організовує нові читальні, то засновує господарські і просвітницькі товариства, то домагається побудови нових громадських приміщень.

Працюючи в Олеську, о.Володимир завідував «Овочевою шкілкою», був членом комітету спорудження пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Підлисецькій горі, очолював Товариство ім.М.Шашкевича, заснував духовий оркестр.

Будучи завідателем парохії у Городку, знанім у той час своїм москвофільством, зумів так прихилити до себе інтеліґенцію і міщанство, що став провідником майже всіх повітових організацій. Отець Лиско відновив стареньку церкву і заснував чотирикласову приватну українську школу, бо доти в Городку не було жодної української школи. Під час Першої Світової Війни завдяки його зусиллям там з’явився захисток для сиріт під проводом Сестер Служебниць. Також о.Лиско започаткував «Українську Торгівлю», що незабаром перетворилась на повітову складницю (ощадну касу), та зорганізував будівництво великої камениці і зали «Власної помочі». Отець Лиско брав активну участь у проголошенні самостійної України в Городку у 1918 році, за що потім був ув’язнений до сумнозвісного табору Домб’є, де пробув 7 місяців і звідки врятувався завдяки щасливому випадкові.

За час праці о.Володимира в Сасові там почала діяти нова, золотом сяюча церква, відреставровано й стареньку церкву св.Миколая. Як і в Городку, в Сасові до прибуття о.Лиска не було української школи. Його зусиллями появилась чотирикласова школа. Також Сасів завдячував йому появу торговельного кооперативу, Народного Дому. Завдяки його енергії і невтомності на терені парафії діяли три читальні, три кооперативи, Український Католицький Союз із відділом ремісничої молоді та дві Марійські дружини.

Рівночасно о.Лиско постійно займався науково-творчою працею. Його місійні проповіді, теологічні розвідки та публіцистичні статті регулярно друкувались у церковно-суспільному часописі «Нива» та в додатках до нього, а також виходили окремими книжечками: «Теольоґія а університет» (1910), «Про чистилище» (1917), «Наша мета», «Дорога поєднання» (1930) та ін.

За його активну діяльність і виразну національну позицію о.Лиска постійно переслідувала польська влада: не раз викликали його до суду, двічі арештовували, навіть заборонили святкувати 25-ліття його священства.

Та найважчі випробування випали з приходом радянської влади. Коли в 1945 році підполковник НКГБ та уповноважений у справах релігії запропонували о.Лискові підтримати відозву Г.Костельника про перехід на православ’я та вплинути на підлеглих священиків, він прямо й категорично відповів, що не відступить від своєї віри. Але скликав, як було наказано, всіх священиків свого деканату і передав їм веління влади. Жоден із присутніх священиків не погодився відступити від своєї віри, про що й уклали спільну заяву. Потім о.Лиска заарештували і звинуватили у нелегальнім зібранні священиків.

Тепер, коли відкриті архіви КГБ, і завдяки публікуванням матеріалів з них академіком Володимиром Сергійчуком, бачимо, скільки уваги приділяли репресивні органи постаті отця-декана Володимира Лиска і як твердо стояв о.Лиско в обороні своєї віри. Між іншим, у секретних доповідних про ту деканальну конференцію визнавалося, що після виступу отця-декана «никто из присутствующих заявление о присоединении к инициативной группе не подписал, совещание было сорвано». При цьому у довідці капітана НКДБ Богданова наведено («текстуально», як написано, але в перекладі) декларацію, яку склав і зачитав декан Лиско:

«Греко-католические священники Золочевского деканата, собранные на конференцию дня 16.7 и 6.8 с.г. в г.Золочеве по предписанию власти, чтобы определить свое отношение к инициативной группе по воссоединению греко-католической церкви с православной, возглавляемой др.Костельником и др., заявляем:

Взгляды и намерения, высказанные в воззвании инициативной группы, есть их собственными убеждениями, а мы держимся своих убеждений, от которых под утерей спасения отступить не можем. Что касается объединения церквей греко-католической с православной, то мы все этого желаем, но это есть дело не поодиноких священиков или верующих, а дело правящих епископов, которые являются представителями церкви, и они одинаково есть компетентные это дело решить».

Вісім місяців тримали в ув’язненні 63-річного отця-декана, добиваючись зізнання, що він нібито скликав нелегальну нараду священиків для антирадянської діяльності. Більш нічого не могли придумати, хоч слідчий їздив у район, опитував людей, шукаючи «компромату». Та всі лише хвалили отця. Слідчий зміг звинуватити отця лише у відправах на могилах жертв совєтських репресій.

У травні 1946 року о.Лиска випустили. Без грошей і речей, з якими забрали, зате «збагатили» струсом мозку, хворобою шлунку, досвідом карцерів. Звільнили, уважаючи, що зламали дух немолодої людини.

Звільнили, бо вже відбувся сумнозвісний Собор 1946 року.

Та о.Лиско був не з тих, кого можна зламати. Хоч не було вже Митрополита, епископів і Митрополичої Капітули, але були люди, які потребували духовної опіки. І отець-декан продовжує своє душпастирське служіння, відправляє Богослужіння не тільки у своїй парохії, але й у сусідніх, осиротілих після арештів священиків, церквах. Але їх поступово або закривають, або обсаджують православними священиками. Деякий час, з допомогою хабарів районній владі, вдається ще відправляти в с.Жуличі, та незабаром закрили і цю церкву. Отець змушений відправляти вдома, але й це тривало недовго. Восени 1948 року його знову заарештовують, подбавши цього разу про «юридичну підставу». В церковну касу, що стояла у розбитій церкві в Сасові, було підкинуто якість антирадянські брошури. І що з того, що свідки підтвердили, що о.Лиско навіть не мав ключа від цієї каси? І що з того, що побоями не вдалося вирвати признання в тому, чого він не чинив? Після десяти місяців перебування в тюрмі на вулиці Лонцкого і в Золочівському замку отця-декана Володимира Лиска відправили у табори ст. Потьма в Мордовії. Йому тоді минав 67-ий рік.

Нелюдські умови табірного життя не зламали духа цього священика. І в тих важких умовах він підтримував інших та в міру можливостей сповняв священичі обов’язки: приховано сповідав, відправляв Служби Божі, Панахиди. А вже коли не міг ходити, коли здоров’я було підірване остаточно, його звільнили. Було це 1955 року. Викликали зі Львова зятя, щоб забрав отця, бо о.Лиско не міг вже самостійно ходити.

Завдяки турботі рідних та лікарів о.Володимир Лиско прожив ще дев’ять літ. Прикутий хворобою до крісла, та сильний духом. Хоч жив у м.Городку, до нього часто приїжджали колишні парафіяни із Сасова, Жулич та прилеглих сіл. Засвідчували свою вдячність і пам’ять та просили уділення святих Тайн: Сповіді, Вінчання, Хрещення. Нікому не відмовляв.

Під час свят о.Лиско втішався численними вітаннями з багатьох міст і сіл Радянського Союзу та із-за кордону.

Але не забували про старенького отця-декана і органи КГБ. Неодноразово налітали із обшуками і зуміли завдати йому ще одного удару: конфіскували зошит із його споминами, які з неймовірним трудом писав, незважаючи на параліч правої руки. Пропали зусилля багатьох місяців! Відхворівши цей удар, він знову взявся за написання споминів.

Докладно описував свій життєвий шлях, висвітлював важливі події з історії Церкви й України, які відбувались під час його довгого й насиченого подіями життя; змалював чимало епізодів, пов’язаних із постатями митрополита Андрея Шептицького, з яким приятелював його старший брат о.Микола Лиско, ЧСВВ, отця-доктора Наряді, о.д-ра Юрика, о.Гавриїла Костельника, якого саме він, Володимир Лиско, спровадив з Хорватії до Львова і представив Митрополитові, та інших.

Віддав цій справі рештки своїх сил, зате створив цікавий нарис сучасної йому епохи, що має неабияку історичну вартість. Завершивши цю, здавалось би неможливу для важкохворої людини працю, о.Володимир Лиско відійшов до Господа. Похорон відбувався у день його уродин 21 вересня 1964 року у м.Винниках, біля Львова.

Отак завершилося земне життя цієї непересічної людини – зразкового священика, який своєю діяльністю для добра Церкви і українського народу гідно репрезентує високий інтелект українського священства.