Розхристані думки… Вельми розхристані вони. Їх завжди так багато, і найчастіше вони стосуються нашої сучасної, української, ментальності… Не раз і не два дивуюся, які ми, чому ми такі…

Хто б зумів пояснити нашу природу, різноманітні й часто вражаючі явища? Належно пошанувати й множити кращі риси й традиції українців, яких, на щастя, немало виявили українці… Та виправляти, зменшувати наші вади, яких, на жаль, так багато і так часто помічаємо...

Іноді страшно стає, чи не більшає наших хиб і чи не деградуємо ми, українці?

Віддавна відчуваю потребу кудись викласти свої думи й переживання, з кимось поділитися… Отак і виникла думка: деякі із своїх багаторічних роздумів-записів, хаотичних й різнотематичних, випустити в інтернет. Можливо, десь там знайдуться відповіді?.. Отож, летіть у широкий світ розхристані думки!


Які ми?

Такого питання ніколи не чути з уст думаючих, розмірковуючих над проблемами сьогодення людей. Хоч ні, – трапляється чути "які ми…", але разом із твердженням: "незгідливі, амбітні й егоїстичні". Не чуємо при цьому лише: "який я сам, чи не бракує мені самокритичної оцінки свого я?" А цього якраз бракує майже всім і кожному.

Розумним, освіченим сучасним українцям, які здатні аналізувати події і постаті інших, катастрофічно бракує сміливості й розуму критично поглянути на самих себе. Що вже говорити про звичайніший широкий загал! Всіх і все критикують і лають, але зовсім не задумуються над аналізом своїх вчинків і думок!

Якими популярними стали неозначені речення типу: "Обікрали…", "Зруйнували, продали…", "Шахрують, зловживають…". І переважно нема в цих реченнях підмета, не вказується, хто саме це діє. А варто було б кожному спитати самого себе: "А чим я запобіг цим злим явищам?", "А чи я своїми діями, керованими власними потребами, не сприяю цьому?", "А чи моя байдужість до зла, що спрямоване на інших, не дозволяє злу поширюватися, множитися?" і т.д. і т.п.

Коли ми наважимося сказати таке "А", то, можливо, спроможемося і на "Б". Так, дбаючи лише про себе, мало хвилюємося, що чиняться несправедливості щодо інших. Так, полагоджуючи власні справи, або задля власного спокою спокійно тичемо хабарі тим хабарникам, яких так критикуємо. А коли нам дають хабар за виконання наших службових обов'язків, то чому б і не взяти (мовляв, такі скрутні тепер часи). Бачачи, як скривдили когось, не будемо давати своїх свідчень, бо не хочемо зайвих турбот і переживань. Лиш би нам було добре… А коли нас спіткає біда, то як голосно нарікаємо на жорстокість чи байдужість інших…

Довго можна було б ставити подібні запитання. Але цікавіше почути, хто може впевнено сказати, що ніколи так не поступає, що ніколи не пройде байдуже мимо біди і кривди іншого, що нікого сам не скривдив або образив, що доклав усіх можливих зусиль, щоб покращити сучасний стан речей (як матеріальних, так і моральних) у всьому суспільстві.

Хотілося б, щоб відгукнулися такі люди, щоб об'єдналися в боротьбі за добро і справедливість. Але спочатку треба, щоб кожен самокритично і зі співставленням своїх вчинків із Заповідями Божими, поглянув на себе, проаналізував свої вчинки, думки, бажання. Треба лікуватися від впевненості у власній непомильності, від самовиправданості і самозакоханості. Це все – віруси, післані людству дияволом.

Наберіться мужності, українці, приступіть до лікування своєї власної сутності від таких вірусів – і тоді щойно відкриється вам шлях до самовдосконалення та оздоровлення сучасного суспільства! Просіть у Господа помочі у такому простому, але важкому кроці.

1 липня 2004 р.




Годі виправдовуватися перед росіянами

17 липня 2000 року довелося почути обурливі "наїзди" російського посла про "утиски російської мови у Львові".

А 18 липня ми почули не менш обурливе виправдування нашої влади у зв'язку з цим, яке було зроблене прес-службою Львівської облдержадміністрації.

Годі виправдовуватися перед росіянами! Вважаю, що влада першою повинна позбутися комплексів рабської психології та викорінювати ці ганебні пережитки минулого із свідомості наших краян. Чому ми дбаємо про комфорт тих сусідів-загарбників, які непрошеними прийшли на Галичину в 1939 році, а закріпившись тут у 1944 році, почали "виховувати" нас, вчити, як маємо жити на своїй землі?

Чому ми забули, як насильно вивозили наших дідів із рідних осель, щоб вивільнити місце для "визволителів"? Вони нас так немилосердно нищили, що майже знищили почуття гордості, гідності, зрештою, почуття справедливості.

З дитинства не можу забути одного факту, як вивезли родину моєї товаришки – багатодітну родину професора Романа Прокоповича. Професор музики і композитор Роман Прокопович був людиною далекою від політики. Був українським інтелігентом. А визначило долю його родини те, що мешкали у гарному помешканні на вулиці Курковій (тепер Лисенка). Їхнє помешкання дуже сподобалося якомусь емгебистові, який керував вивозом сусідів Прокоповичів, – і Прокоповичі теж незабаром були вивезені у Сибір. А визволитель оселився у їхній оселі і хто-зна, від скількох ще львів'ян він звільнив наше місто… Скільки таких фактів мали місце лише у Львові?

Зберімо такі факти, запишімо, обдумаймо! Не грішімо безпам'ятством. Можливо, сучасні негаразди і є карою Божою за нашу зраду пам'яті тих, хто поліг, виборюючи волю для нас? Маємо не лише пам'ятати про них, а й продовжувати їхні традиції, виконувати їхні заповіти. А чи робимо це?

А тепер нащадки тих нищених родин зі всіх сил стараються забезпечувати комфорт "дружнім" росіянам. Хіба це справедливо, хіба розумно, хіба не ганебно?! А якщо вже беретесь за таке вболівання, то не будьте наївними, зрозумійте, що по-справжньому комфортно росіяни почуватимуться у нашому місті лише тоді, коли не стане у Львові українців, або принаймні поки не заговорять всі жителі на "общепонятном". А до цього, нам не так уже й далеко. На кожному кроці помічаємо, як наші люди масово вживають численні русицизми, як охоче переходять на общепонятний, як тільки хтось заговорить до них по-російськи. І не задумуються над тим, що і на їхній совісті є кров Ігоря Білозора, як і багатьох інших, котрі гинуть від жорстоких і нахабних "братів старших".

А наша влада оправдується перед ними, замість захищати своїх рідних братів-українців!

Ми не можемо вивезти всіх інородних у товарних вагонах на їхню батьківщину. Зрештою, українці, як народ лагідний і цивілізований, ніколи не кривдив сусідні народи. Але треба бути ще й гідним народом і не коритися кожному, хто сильний, зухвалий і не обтяжений почуттям честі. Ми повинні знати, якими хочемо бути, якими зобов'язані бути перед пам'яттю тих, хто пожертвував життям задля України, і твердо триматися гідної позиції. А якщо це не подобається тим, хто оселився на нашій землі, то нехай повертаються на свої етнічні землі. Це і справедливо, і цілком цивілізовано…

9 березня 2001 р.




Мораль і талант

Необхідність навернення українського народу до Бога, потребу ліквідування страшної релігійної неграмотності, яку лишила після себе безбожна радянська система (і яка характерна для сучасної світової спільноти, де це зробила гонитва за збагаченням і багатьма гріховними задоволеннями) можна доводити і в порівнянні таких людських рис як талант і мораль.

Чому талановиті навіть люди не можуть зрозуміти, що без контакту з Богом та при нехтуванні Божих Заповідей не може бути гармонійного й щасливого буття? У газеті “За Вільну Україну” від 16-17.ІІІ.2001. прочитала відразу дві статті, які відповідають моїм давнім роздумам про таланти, дані Богом, і власні моральні принципи і вчинки.

Микола Петренко зворушливо пише, як довідався про страшний вчинок свого улюбленого письменника Аркадія Любченка, який видав гестапівцям поета Миколу Шпака, батька Неоніли Братунь, дружини Ростислава Братуня.

“Прикро втрачати ілюзії. І хоч немає у мене певності, що ж насправді сталося, проте почуваюся я, наче людина , яка впала із власних риштувань”. (М.Петренко) Отже, яким би талантом не володіла людина, один її негідний вчинок, що суперечить християнській моралі, вбиває добру думку про неї тих, хто захоплювався її талантом.

Треба пам’ятати, що більш талановиті люди привертають до себе більше уваги і вимоги до них більші… Що можна вибачити нетямущому, того не вибачають талановитим. І це цілком справедливо.

Бог дав людині свобідну волю, і те, як вона використовує її, є основним мірилом її гідності.

А Роман Пастух (завжди цікавий і справедливий!) публікує у тій газеті відомості про Марусю Чурай, талановиту дівчину, яка позбавила життя хлопця, що не хотів її любити.

І хоч ми тішимося піснями, створеними цією надзвичайно талановитою дівчиною, не можемо славити її, брати за зразок. Скоріше можна використовувати як застереження від егоїзму. Не можна любити себе понад усе, не можна карати людину, яка не любить тебе! Не можна позбавляти життя навіть того, хто чимсь скривдив тебе. Цей суд належить Богові! Хто знає, що помста є гріхом, того не вчинить…

В обох цих випадках поєднується талант, даний Богом, і зло власної волі...

27 березня 2001 р.




Обов'язок і людяність

Почуття обов'язку і людяність – чи не протирічать собі ці поняття? Таке запитання виникло недавно в мене під час одного неприємного інциденту в трамваї.

Мене попросили супроводити одну знайому із Івано-Франківської області, яка гостювала у Львові, до міських кас попереднього продажу залізничних квитків, щоб вона купила квитки на поїзд додому. Ось ми з нею і її донечкою сіли у трамвай маршруту №2. Не проїхали й зупинки, як до нас підійшов контролер. Подивившись на моє пенсійне посвідчення і квиток моєї супутниці, зупинив погляд на дитині. "Скільки років дитині?" – запитав. "Вісім," – відповіла мати. "А де її квиток?" – запитав строго. "Я не знала, що на таку дитину треба брати квиток," – розгублено сказала жінка.

І тут почалося… Повідомивши, що квиток для дитини треба брати від семи років, контролер почав вимагати штраф 9 гривень. "Вибачте, я не знала, і кондуктор нічого мені не сказала, хоч бачила, що я з дитиною. Я візьму квиток", говорила жінка. "Ні, ви мусите заплатити 9 гривень", - з явною втіхою настоював контролер. Ця наполегливість боляче вразила і мене, і багатьох пасажирів. Жінка благально пояснювала, що у неї грошей є лише на квитки до Надвірної, і коли вона заплатить несподіваний штраф, то не матиме за що повернутися додому. Я просила проявити гуманність і не карати її за незнання наших порядків. Зрештою, я теж не знала, з якого віку платиться за дітей у трамваї (свої давно дорослі, а їздячи трамваями, спостерігала, що кондуктори ніколи не пропонують брати квитки за таких дітей). Та молодик був невблаганний, із якоюсь злостивою невблаганністю і прямо нелюдською бездушністю протягом кількох зупинок (від Київської до Ринку!) не відходив від бідолашної жінки. Мав обов'язок одержати штраф від неї, інших перевіряти вже не було йому потреби! Дитина голосно плакала, жінка тремтячим голосом благала простити її (якби догадалася, що дитині треба квиток, то хіба не взяла б?), я нічим не могла допомогти, бо не мала при собі грошей, пасажири теж обурювалися бездушністю контролера, а він – молодий, добре (аж надто!) вгодований, посміхався і повторяв, що "незнання законів не звільняє від штрафу".

А мене вражало, що ж звільнило цю молоду і навіть красиву (якби не надто округлу) людину від звичайних почуттів людяності, доброти, співчуття. Хотіла довідатися прізвище цього молодика (навіть з'явилася думка розшукати його матір і спільно з нею пробувати дати цій заскорузлій душі щось людяного), та він відмовився назвати себе, говорячи, що їм це заборонено, і показав посвідчення лиш на відстані, з чого я лише довідалася, що це – "контролер №16".

Чи не символічно це, що чиновники у нас без імен, і без душі? Скінчилося тим, що жінка із сльозами витягнула 9 гривень і заплатила йому. Задоволений контролер разом із своїм стажером, який мовчки вчився, як виконується обов'язок, пішли геть, а ми із ще кількома співчуваючими жінками заспокоювали ридаючу дівчинку… Іти в каси вже не було сенсу, бо не було для цього грошей…

Потім ввечері я довідалася, що добрі люди дали цій жінці грошей на дорогу і наступного дня вона поїхала до себе в Надвірну, везучи на пам'ять квитанцію про штраф та спомин, як добре у Львові виконують свої обов'язки. А що повезла у своєму сердечку мала восьмирічна (мати могла б сказати, що їй сім!) дівчинка, важко уявити.

Мене ж не покидає думка: а чи варто, взагалі, виконувати такі обов'язки, коли втрачено почуття доброти і милосердя? Хотілося б почути думку інших співгромадян про це. Чи правильно ми виконуємо свої обов'язки на цьому світі?

8 серпня 2000 р.




Чи це правильно? Чи це справедливо?

(Про житлові проблеми молодих львів’ян)


Ці роздуми підказала мені цілком конкретна ситуація, у якій перебувають діти моїх знайомих, але яка, як виявляється, є досить типовою для багатьох молодих львів’ян.

Отож: Живуть собі молодята, корінні, з діда-прадіда львів’яни. Тут народилися, вчилися, одружилися, народили діток. І закономірно, що стало їхнім сім’ям тісно у батьківських домівках. Як поступається в таких ситуація? Колись ставали на чергу за місцем праці і довго чекали на отримання власної квартири, яку все ж колись отримували. Тепер того нема.

У цивілізованому світі беруть кредит, купують помешкання і поступово відкладаючи із заробленого, сплачують позичене.

А у нас? Де взяти не лише кредит, але й ґарантовану платню, постійне місце праці? От і приходиться теперішній молоді “героїчно боротися” за виживання своїх сімей.

А квартирне питання найчастіше вирішують так, як це роблять мої знайомі молодята – винаймають у приватного квартироздавача.

Але давайте вникнемо, у кого і як винаймається житло у Львові. Мої знайомі знайшли його у свого колишнього сусіда. Це молодий власник, росіянин. Невідомо вже, відколи і звідки появилися у Львові його батьки. Але знаємо, що їхній син приватизував квартиру своїх батьків, а сам виїхав до Росії (Що цілком похвально, адже поїхав на свою батьківщину), там одружився, живе і працює. До Львова ж приїжджає два рази на рік по плату за квартиру. Два рази в рік приїжджає в Україну, отримує 500 доларів згідно з домовленістю і везе їх у Росію. Гарний, легкий дохід, і без всяких податків! І так рік за роком…

А наші молодята важко працюють, економлять на своїх потребах і потребах своїх дітей, щоб сплатити данину російському квартироздавачеві. І нема надії, що вдасться відкласти кошти на придбання власного помешкання у рідному місті.

Вболіваючи над їхньою ситуацією, я довідалася, що це досить поширене явище у Львові. Але чи це правильно, чи це справедливо? Чи можна вважати таких громадян України вільними, незалежними від “старшого брата”?

22 листопада 2000 р.




Верблюд і люди-нелюди

У перші дні березня 2006 року різні телевізійні канали показали один вражаючий сюжет. На якійсь товарній станції випадково виявили контейнер із молодим верблюдиком. Усіма забуте авто з тим контейнером простояло там три тижні. Випадково якась жінка почула, що там є щось живе, відкрила контейнер і побачила там живого, але вельми виснаженого молодого верблюда. Схвильовано і збиваючись, ця жінка розповідала перед телекамерою про своє потрясіння: як вона побачила цю стражденну тварину, як швидко давала йому їсти перше, що потрапило під руку, як це бідацтво жадібно їло, а з очей його котилися сльози.

Журналісти розповідали, що вдалося їм вияснити: під час транспортування циркових тварин поламалася одна машина, поїхали без неї і забули, що там залишився однорічний верблюдик.

Забули, загубили одного з тих, кого не раз називають братами своїми меншими! І ось це живе створіння цілих три тижні провело у закритому контейнері на морозі (а тоді якраз стояли небувалі лютневі морози)… Верблюжий організм оправдав свою виносливість, горби виснажились, змізерніли, але врятували життя бідній істоті.

Але як мусило страждати від голоду, холоду, браку повітря та неможливості порухатися це створіння! Що мала вистраждати за ті довгі три тижні верблюжа душа! Що думало це верблюженя про тих, хто приручив його, хто взяв на себе обов'язок дбати про нього? Як могло собі пояснити, що ті, хто його доглядав, годував, ласкав і нібито любив, раптом зникли? Чи не був це прообраз кінця світу для бідного божого створіння?..

А як оцінити таку пригоду людям, нормальним людям? Чи не сигнал це про понадмірне уже звиродніння людства? Це ж не одна людина знала про покиненого верблюда, адже верблюд - це не маленька комашка, яку можна помітити чи не помітити… Чи відповідальні за верблюда люди гідні зватися людьми? Радше – це нелюди!

Хочеться почути від журналістів про подальшу долю верблюдика. Чи вдалося йому виздоровіти, чи вдалося подолати психічну травму, завдану нелюдами?

Також хочеться запропонувати, щоб ті, хто був відповідальний за життя й догляд цієї тварини, були назавжди усунені від живих тварин. Не можна доручати життя братів наших менших таким безвідповідальним, бездушним людям-нелюдам.

Я ніколи не була ні мстивою, ні жорстокою, але у цьому випадку мені захотілося, щоб винних у цьому хоч на три дні (не тижні!) залишити закритими, без їжі, тепла й комфорту… Але це вже емоції, емоції враженої людини.

11 березня 2006 р.




Ш О У

Якось нахабно ввірвалося в наш побут поняття "шоу", і вже не покидає воно наше суспільство. Завоювало собі місце не лише в засобах масової інформації, а й у всьому суспільному житті, і, здається, навіть у душах людських. Прикро те спостерігати…

Мені, коли чую це чуже слово і вловлюю інтонації захоплення, з яким його вживають, приходить на думку сприймати його як абревіатуру, яка розшифровується так:

ШИРОКЕ (або широкомасштабне) ОДУРМАНЮВАННЯ УКРАЇНЦІВ.

Людство здавна тяготіло до шумних видовищ і розваг, але зараз, мабуть, досягло апогею в своєму бездумстві й одурманенні. Мов захмелілі, і справді додаючи собі реального хмелю, люди стрімголов спішать туди, де панує гучний шум, де вихлюпується через край енергія, – і не задумуються над тим, який у цьому сенс.

І що з того, що історія вказує, як наступні покоління осуджували давні оргії, бої гладіаторів, коли сучасні покоління бездумно творять новітні оргії?

Чомусь навіть трагічні випадки, які не раз трапляються в час грандіозних видовищ, не змушують задуматися. Прикро спостерігати, як змінюються люди в сучасних масових заходах. Своє захоплення тепер виражають не оплесками й вигуками "браво", а тупотом ніг, свистом і диким криком. А радість, скажімо від якоїсь перемоги, супроводиться шаленством і руйнуванням усього, що потрапляє під руку.

Кількадесят років тому я була дуже вражена, коли після перемоги нашої футбольної збірної (здається, над "Селтіком"), наші вболівальники висипали на вулиці Львова і з криками радості перекидали догоридном усі авта, які траплялися на шляху розгуканої юрби. Мене, зелену студентку, яка теж раділа перемозі, обурювали такі дії, вони здавалися вершиною безкультур'я і шкідництва. Тоді це було винятковим поодиноким явищем, а з часом воно вже стає буденним. І ніхто чомусь не протестує, нікому не соромно за свою дикість. Чому?

А що робиться з нашим футболом? Спортивні змагання, відстоювання спортивної честі перетворились на дике продажно-купівельне шоу. Футболістів продають-купують, мов якийсь товар. І вже вони не відстоюють спортивну честь своїх товариств, рідних теренів, а працюють на збагачення конкретних олігархів. І держава, керована різноманітними олігархами, це підтримує. Шалені гроші витрачаються на будівництво грандіозних стадіонів, спортзалів і зовсім не чути про нові спортивні школи, які не лише тренували б, а й виховували б спортивну гідність і честь. Хіба не разить, що спостерігаючи за будь-яким тренуванням чи товариською грою на відкритих майданчиках, чуєш безперервне голосне матюкання? Хіба не соромно, що найбільші змагання супроводжуються дикими вибриками вболівальників, бійками, хуліганством? Яка користь від таких спортивних заходів? Суспільство від таких заходів облагороджується чи деградує? Задумаймося над цим!

Чи, взагалі, варто організовувати широкоформатні заходи, на яких відсутні ідея, духовність, а є лише шумне шоу? Здавалося б, саме життя застерігає, намагається стримати цей шалений потяг до різноманітних шоу. Чому навіть катастрофи на авіа-шоу, обвали в кінотеатрах підчас показу саме фільмів-шоу, трагедії на диких дискотеках не змушують задуматися, стриматися? Чи не слід сприйняти це як застереження з небес, що не тим людство переймається, не туди тяжіє?

Справа не лише в масовості скупчення людей, а в ідеалах, якими вони керуються. Згадаймо, які мільйонні скупчення людей збиралися в час візиту в Україну Папи Римського. І ніде нічого злого не сталося! Бо масами керували гарні ідеї, духовність.

Тож хотілося б, щоб українці, особливо керівники гуманітарних напрямів більше думали про масовість ідей, ідеалів, духовності, а не пустих шоу. Вернімося до культурно-просвітницьких, ідейно-мистецьких масових заходів, наповнених духовністю й патріотизмом, які, розважаючи, ще й плекали б культуру й гідність українського народу.

Стримаймось від ШОУ – широкого одурманювання українців!

22 серпня 2007 р.




Брак культури при Культурі

З приємністю довідалися львів'яни про духовно-мистецьку імпрезу в Оперному театрі "Щастя бажаю тобі", що ініційована була Українською Церквою.

Чудова високодуховна акція… Та поки потрапили на неї, прийшлося впритул стикнутися із зовсім протилежним явищем.

Приходимо у вівторок 11 грудня до каси Оперного театру по запрошення, як було повідомлено. Зразу ж зустрічаємо недоброзичливий погляд касирки, яка рвучко дає нам кілька запрошень, що лежань біля віконечка каси. Побачивши, що місця на них вказані на другий балкон, запитуємо, чи нема якихось кращих, оскільки беремо запрошення для старших пань.

"Інших нема, – буркає касирка, – нам дали лише другий балкон". – "А он на поличці у вас велика стопка таких же запрошень, може, там підберете щось краще". Неприязний погляд у відповідь, але бере в руки цю стопку запрошень (виглядає штук на 50), і в нас появляється надія, що щось дістанемо краще. Та стопку цю касієрка передає в руки жінки, яка стоїть в касі за її плечима, і з насмішкою каже нам: "Ніяких більше запрошень нема". Переборюючи шокове обурення, кажемо: "Ну, то дайте 8 запрошень на другому балконі". Касієрка знервовано кидає нам усі запрошення, які лежали на віконці і вигукує: "Та забирайте всі і не крутіть мені голови".

“Нам усіх не треба”, – кажемо. Відчисляємо вісім запрошень, решту повертаємо назад і зауважуємо цій особі, що так розмовляти з людьми не годиться. Касієрка мовчки демонстративно повертається спиною до віконечка. Так само мовчки і ми відходимо від каси, а душі так сумно й боляче. Невже і в закладі культури панує таке безкультур'я?

У запрошеннях на цю програму, що зветься "Щастя бажаю тобі", написано: "Ми за відродження культури, духовності, літератури…" Але хіба можливо це відродити, коли у закладах культури працюють такі безкультурні люди?

12 грудня 2007 р.




Свій до свого по своє

/Спогад для роздумів/


Свій до свого по своє... Тепер часто чуємо повторювання цього давнього галицького правила. Але що ми під цим розуміємо і чи, взагалі, замислюємось над змістом цього гасла?

Хочу розповісти про один епізод, який живе у родинних переказах моєї сім’ї, котрий добре ілюструє, що вкладалось у це правило в довоєнний час. І не лише українцями.

Моя мама з дитинства мріяла про працю вчительки, закінчила вчительську семінарію, але в умовах польської держави ніяк не могла дістати посади вчителя (навіть у найвіддаленішому селі). Тому, що була українкою, а до того ж дочкою відомого в той час священика Володимира Лиска, який активно протидіяв ополяченню українського народу і якого влада всіляко намагалась нейтралізувати, навіть пропонуючи йому ввійти до сейму. Але оскільки отець твердо стояв на своїх позиціях, то дітям його не було надії отримати якусь посаду. І от, щоб здобути якісь засоби для існування, мама вирішила зайнятися комерцією. (Чи не подібна ситуація до сучасної?)

Одним словом, моя мама разом із своєю товаришкою Лідою Менцінською, яка була в такій самій ситуації, взявши певні кредити, купили у Львові на вулиці Потоцького (тепер Генерала Чупринки) невелику галантерейну крамницю. Попередній власник, продаючи крамницю, наголосив на тому, що в цьому районі проживають виключно поляки. І дівчата зробили висновок. Здійснивши відповідний ремонт та оформлення, дівчата почали торгівлю, розмовляючи виключно польською мовою. Появились перші покупці, переважно пані-польки. Знайомились, давали свої пропозиції, замовлення. Дівчата були молоді, приємні, спритні і скоро здобули загальну прихильність та популярність. А що добре реагували на попит та ставили невисокі ціни, до них почали приїжджати покупці і з центру міста. Торгівля процвітала, дівчата розрахувались з боргами і почали отримувати прибутки. Так тривало до одного випадку.

Одного разу пополудні, коли в магазині було лише двоє покупців, в магазин вбігло кілька збуджених хлопців. Це були гімназисти-українці, члени підпільного Пласту, до якого належали і власниці магазину. Вони були надзвичайно збуджені, бо поверталися прямо з гори Маківки, де мали чергову сутичку з поляками. Забувши про обережність, не звертаючи уваги на присутність двох пань та застережливі знаки продавчинь, вони захоплено почали розповідати своїм старшим товаришкам, яку акцію проводили, яку мали сутичку при цьому і як добре вийшли із цієї ситуації. Насилу дівчатам вдалось стримати їх словесний потік, та було пізно. Пані-польки із шокованим виглядом мовчки покинули магазин, але ще довго стояли осторонь на вулиці, про щось радячись та розмовляючи із деякими знайомими перехожими. Більше в цю крамничку вони не зайшли. Але наступними днями подовго вони та їхні знайомі стояли неподалік, перепиняли тих, хто йшов до крамниці і щось їм шепотіли. Ніхто з тих, з ким вони розмовляли не зайшов до крамниці. Покупців ставало все менше. Траплялися дні, коли в крамниці не було ні одного покупця. Зрідка ще приїжджали покупці з центру та знайомі українці, але їх було так мало. Не було виторгу навіть щоб розплатись з гуртівнями. Кілька тижнів дівчата намагались якось врятувати становище, та все було намарно. Покупці-поляки бойкотували їхню крамницю, не зважаючи на те, що іншої такої у цьому районі міста не було. Мусили за галантерейними товарами їздити до центру, а до “русінок” таки не йшли!

В результаті моя мама і її товаришка змушені були продати свою крамницю. Подальша доля показала, що це було й добре, бо надійшов 1939 рік - війна та прихід радянської влади,- що і так припинило б їхній бізнес. Але назавжди запам’яталось мамі, як поляки вміли пильнувати правило “свій до свого по своє”. Робили це і в своїй, гарантуючій їхній добробут, державі. А може, і державу все мали, бо вміли пильнувати свої інтереси?

А як поступаємо ми? Як гонимось за чужим виробником, за чужим продавцем, за чужим ярмом? То ж чому потім нарікаємо?..

10 грудня 2000 р.




Преса, яка живиться негативом, – сама негативна

Чи пробували ви тепер, звичайні українські читачі, зробити якийсь допис до сучасної преси?

Цікаве явище спостережете, коли спробуєте. Якщо схочете когось покритикувати чи навіть вилаяти, багато газет вас радо надрукують. Якщо ж схочете розказати про якесь позитивне явище, оповісти про якусь благодатну подію – виявите, що це нікого із сучасних мас-медіа не цікавить. А якщо спробуєте писати щось на загально-моральні теми, схочете спонукати когось замислитися над самим собою, то, взагалі, станете особою "нон-грата".

Чітко вирисовується ментальність сучасних журналістів: більшість із них тяжіють до сенсацій і скандалів, а щось похвально-позитивне ігнорують. Але ж уподобання та зацікавлення свідчать про духовний стан особи. То яка ж духовність у сучасних працівників мас-медіа? І яку ментальність вони формують у читачів?

Наведу лише один, але характерний, приклад. Одна молода людина, побувавши на Шевченківському святі, яке провела у Львові Ліга Українських Жінок, захотіла поділитися своїми враженнями із широкою громадськістю. Тим більше, що це цікавий приклад, як неприбуткова громадська організація завдяки власному ентузіазму, на громадських засадах, без будь-якого фінансування зуміла провести урочистий літературно-мистецький захід для широкого кола львів'ян, що відбувся святково-піднесено при рідкісному аншлазі і викликав неабиякий резонанс своїм небуденним трактуванням Великого Кобзаря.

Отож, написала молода людина короткий, але змістовний допис і віднесла до редакції львівської газети "Високий Замок" (яку найчастіше читає) та попросила опублікувати. Обіцяли… Але цей допис так і не появився в газеті. Сказали, що забракло місця, а неофіційно натякнули, що редакцію такі теми не цікавлять.

Дописувачка і її близьке оточення почали іншими очима приглядатися до своєї (донедавна шанованої) газети, спробували дослідити, що ж цікавить редакцію. Взяли той номер за 16 березня 2004 р. (ще мали б тривати Шевченківські теми!), в якому було обіцяно опублікувати допис, і почали аналізувати, чому ж забракло для нього місця.

Дивляться на першу сторінку. На місці передової статті – матеріал під заголовком "Немовля викинули, як сміття". Моторошний факт, як мати викинула своє новонароджене немовля, зайняв площу 30х20 кв.см, при тому фотографія немовляти зайняла 16х15. Подібний розмір займає і кожне рекламне оголошення на внутрішніх сторінках.

Здається, що чим безглуздіша тема, тим більше місця їй відводиться. На останній сторінці найбільше місця займає допис "Собака–калькулятор" про мопса, якого власниця навчила гавкати стільки разів, скільки становить результат запитаного у нього завдання. Зайняв цей "сенсаційний" допис 26х23 кв.см., в тому числі фото мопса Мілі – 9х12.

Приблизно так виглядають усі 8 сторінок газети "Високий Замок", редактором якої є Степан Курпіль, відомий львів'янам тим, що неодноразово балотувався у мери та народні депутати…

Де вже тут знайти місце для Тараса Шевченка? Як тут оповідати про шанобливе ставлення людей до свого генія? Краще відвести місце для такої "глибокозмістовної теми" як "Псик моди", що теж маємо читати у цій газеті…

То кому потрібна така газета? Кому чи чому служить вона та її працівники?..

18 березня 2005 р.




Славних прадідів великих правнуки погані…

Це – ми з вами, дорогі сучасники, це ми з вами, браття-українці. В цьому прийшлося переконатися в час недавньої імпрези у Львівській філармонії. Здавалося б, не забуваємо свого Кобзаря, згадали, що на цей рік припадає 190-та річниця від народження славного сина України. Радісно прямували львів'яни лютневого дня до філармонії, вдячно схвалюючи тих, хто завчасу почав ювілейні почитання Тараса Шевченка.

Афіша перед входом втішила, що у святковому концерті "Думи мої, думи" беруть участь народні артисти України Дмитро Гнатюк та Анатолій Паламаренко. З піднесенням приготувалися разом з такими іменитими гостями спільно поринути у безсмертні думи великого Кобзаря та відповідно піднести свій дух.

Та гірким було розчарування. Почули скромний (хоч і тривалий) концерт із найбільш хрестоматійних творів Шевченка та давно відомих пісень, виконаних під фонограму.

Проте було і дещо нове. Почули, що народ однаково любить і Тараса Шевченка, і Остапа Вишню. І, як "доказ" того, посипалися на присутніх мисливські та інші усмішки. Було б дуже смішно, якби не було сумно.

З чим прийшли ми до Тебе, Великий Кобзарю?! Як відзвітували про виконання Твоїх заповітів? Чим надихнули присутню в залі молодь?

Такої неповаги до Тараса Шевченка не виявляли навіть у найчорніші чи найзастійніші часи Радянського Союзу.

Куди котимося, браття любі? Як так підемо далі, то на 200-річний ювілей Кобзаря визнаємо, що народ однаково любить Шевченка і Вєрку Смердючку та будемо слухати "ухмилкі" Данилкіна.

Наразі ж втікали ми (достроково) із зали філармонії. При цьому вирішили ще раз уточнити, переконатися, на що ж ми прийшли. Та згадувана вище афіша вже зникла. Можливо, це привиділося – і не на ювілей Тараса Шевченка нас запросили? Чи хтось може відповісти на ці запитання?

Згодом вдалося вияснити, що таке "відзначення" ювілею нашого славного Пророка було ініційоване в Києві Всеукраїнським Товариством "Просвіта". Це викликає не лише зчудування, але й обурення. Тим більше, що прислані афіші свідчать, що такі заходи заплановано провести у всіх областях України. То до чого дожилася Україна, що вже й "Просвіта", яка колись мужньо й дієво піднімала український дух у всіх сферах життя, тепер ініціює нівелювання такого духу? І починає це із бездуховного, бездумного й зневажливого ставлення до найсвятіших цінностей і постатей України?! І віє це нове ставлення із столиці!

От так і стаємо славних прадідів великих правнуками поганими…

27 березня 2004 р.




До проблем сучасного українства

Це, насамперед, проблема патріотичної влади.

На жаль, не маємо влади, яку можна би вважати патріотичною, яка б на перше місце ставила любов до України, до всього українського. На словах всі переймаються державними інтересами, а на ділі – кожен пильнує свої власні інтереси та амбіції, які часто суперечать інтересам загальнонародним. Наслідки ми всі бачимо та відчуваємо, як кажуть, "на власній шкірі".

Зрештою, чого можна сподіватися, коли державою керують люди, які не люблять України? А що це так, дуже допомагає зрозуміти саме мовний фактор. Тепер, взагалі, мова, крім своїх споконвічних функцій, виконує ще й функцію індикатора патріотичності громадянина, особливо, високого посадовця. Адже, коли висока посадова особа, офіційно виступаючи, не говорить українською мовою, це свідчить про те, що вона або слабких здібностей і не може оволодіти державною мовою, або настільки не любить, не шанує Українську Державу, що демонстративно не хоче користуватися її мовою.

І в першому, і в другому випадку годі сподіватися, що такий керівник здатний щось доброго зробити для держави. Яскравий приклад тому п.Азаров! Чи не тому так мало доброго в податковій політиці? А скільки високих посад займають подібні йому люди? Тут уже не лише мовне питання, тут – доля України. В чиїх вона руках?

Та вважаю, що не лише високі владні ешелони винні у всіх негараздах у нашій країні. Впевнена, що всі ми в певній мірі винні в цьому. Тому що своїм байдужим, бездумним поступанням дозволяємо на це. Доки ми будемо сидіти на печі, нарікаючи, "що це нам наробили (тут завжди вживаються безособові речення!), а самі палець в палець не вдаримо, щоб щось покращити, доти будемо мати те, що маємо…

Задумаймося над тим, дорогі співвітчизники...

12 серпня 2000 р.




Де Ти, наш Шевченко?

І знову - Шевченківські дні. І знову відзначаємо роковини великого Кобзаря… Саме, відзначаємо. Але чи належно вшановуємо? Такі роздуми виникли після вчорашнього (вівторок, 9.ІІІ.10) відзначення роковин Тараса Шевченка у Львівському Оперному театрі.

Роздуми невеселі… Щось не те діється із сучасними українцями…

Про це з сумом подумалося після конфузу, який мав місце у Львівському Палаці мистецтв 8 березня, коли тих, хто згідно із запрошеннями-повідомленнями прийшов вшанувати пам'ять Кобзаря до Палацу мистецтв, поставили перед фактом, що конференц-зала, де мало відбуватися святочне дійство, зайнята. Зайнята попереднім заходом - святом шоколаду, яке так розгулялося, що не могло закінчити свої розваги вчасно, як було домовлено. Отож, свято шоколаду далі шоколадилося в залі (кажуть, там навіть продавали шоколадних депутатів), а великого українського Генія та тих, хто прийшов його пошанувати, загнали в катакомби, тобто у підвальний хол палацу, де нема ні сцени, ні місць для сидінь. Таким чином, хор "Осанна" та всі, хто прагнув вшанувати роковини Великого Українця, здійснювали це буквально у підпіллі.

Тому з особливою надією спішили львів'яни до Оперного театру, де сподівалися врешті гідно вшанувати Тараса Шевченка. Адже це організували Львівська обласна державна адміністрація та Львівська обласна рада. Гарними й багатообіцяючими були типографічні запрошення. Театр був переповнений, люди прагнули Шевченківського свята. І свято справді було яскраве й мистецьке. Але - чи Шевченкове було воно? Були чудові хорові колективи, які демонстрували свої творчі здобутки, але не було Шевченкових дум, сентенцій, закликів. Люди мовби забули, що Шевченко - насамперед, великий поет і патріот. А для тих, хто це пам'ятає, дуже бракувало шевченкового слова - полум'яного, безкомпромісного, що змушує думати, хвилюватися, діяти. Один лише чтець тричі озвучив слово Шевченка, і то лише фрагменти. А де програмні твори Великого Кобзаря? Де його звернення до нас, де його повчання й заклики?

Воліємо їх забути? Не зручно згадувати й признаватися собі, що й ми "славних прадідів великих правнуки погані"?

"Не погані, - з обуренням може дехто сказати. - Адже як майстерно танцює ансамбль "Юність". Справді, це надзвичайно професійний колектив, їхнє мистецтво викликає подив і захоплення. Але.., яке відношення мали їхні танці до Шевченка?

І чи доречно танцювати в час Великого Посту?

Пам'ятаю давню розповідь однієї знайомої дівчини, яка у складі університетського хору "Черемош" і його танцювальної групи десь у 1991 чи 1992 році їздила до Америки. Моя знайома, танцюристка, була нівроку розчарована тим, що хор мав виступи, а їм, танцюристам, не дали виступити, бо був час посту. Так українська діаспора, українці, що політично вимушені були емігрувати, берегли українські традиції й духовність. А ми, котрі вилізли із совєтського атеїзму, вже не здатні шанувати наші релігійні традиції?

І хіба сьогодні вже не є обов'язком кожного патріота України прислухатися до Шевченкового слова, до його духовних заповітів, які ніколи не втрачають своєї актуальності?

Праведная душе! Прийми мою мову,
Немудру та щиру. Прийми, привітай! – просив поет…


А ми воліємо її не чути? Боїмося вслухатися, вдуматися, що промовляє до нас Великий Кобзар?

А потім дивуємося і сміємося, коли бачимо на екранах телевізорів, як на пропозицію журналістів, які просять на вулиці молодих людей зацитувати шевченкове слово, ніхто нічого не може сказати. Лише по-дурному сміються… І це - на вулицях української столиці!.. Було би смішно, якби не було так сумно. А що робить влада, влаштовуючи відзначення роковин Шевченка, щоб виправити таку ситуацію? Витрачає гроші на пишні концерти, на великі кошики квітів, але не пускає в люди шевченкове слово…

Львів'яни з ностальгією згадують шевченківські концерти з радянських часів, які кожного року відбувалися у Львівській філармонії. Цензуроване, іноді переінакшене, але звучало шевченкове слово, будило український дух, не давало заснути в неволі. То що ж, нам в незалежній українській державі пожалкувати за минулими совєтськими часами? Хтось штовхає нас до того?..

Ми знаємо, що Шевченка, не зважаючи на його віще слово, а точніше, саме за нього, завжди не любили власть імущі. Чи то царизм, чи польська влада всіляко боролися із його правдивим, безкомпромісним і гострим словом. Його забороняли, за нього карали. Та воно звучало і знаходило щирий відгук у чистих серцях. Боялася його й совєтська влада. Демонструючи перед світом повагу до Кобзаря, видаючи його книги та відзначаючи його роковини, насправді всю свою репресивно-ідеологічну силу спрямували на боротьбу з Шевченковим словом. Скільки творів вилучали із "Кобзаря", а скількох, хоч і надрукованих, не дозволяли декламувати. Адже вони змушували думати, відкривали очі сплячим і байдужим.

Що ж ми бачимо в нашій незалежній державі? Тішачись демократією і свободою слова, далеко не всі хочуть чути пророчі слова Шевченка, які є актуальними і в наш час. На словах вважають його величним символом українського інтелекту, а в практичному житті воліли б не чути його закликів.

Найчастіше відзначання роковин Тараса Шевченка влаштовується як мистецьке дійство, на якому широко пописуються сучасні митці, але майже не звучить Шевченкове слово, не спостерігається глибоких роздумів над тим, що говорив і до чого далі закликає нас цей великий український Пророк.

І саме таке дійство ми отримали у Львівській Опері!

А Шевченко, великий гуманіст і безкомпромісний правдомовець, крізь віки волає до свого народу, намагається розтопити наші серця, очистити наші душі. Тож наберімося мужності дослухатися до його слів:

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону:
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… Чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.


Щиро молячись за Україну, прагнучи щастя для всіх людей, поет усім серцем вболіває над людською недосконалістю, немилосердно таврує вади суспільства:

Не так тії вороги,
Як добрії люди –
І окрадуть жалкуючи,
Плачучи осудять,
І попросять тебе в хату,
І будуть вітати,
І питать тебе про тебе,
Щоб потім сміятись,
Щоб тебе добити…
Без ворогів можна в світі
Як-небудь прожити.
А ці добрі люди
Найдуть тебе всюди,
І на тім світі, добряги,
Тебе не забудуть.


Чи не маємо таких вад у сучасному суспільстві? Задумаймося, краяни! Не лінуймося застановлятися над сентенціями нашого безсмертного Кобзаря! І відзначення роковин Тараса Шевченка трактуймо, як спільний обов'язок не лише шанувати пам'ять цього нашого великого Пророка, а й глибше замислитися над його закликами і заповітами, керуватися його вказівками у своїх діях.

І дуже хочеться, щоб українська влада на всіх рівнях дбала про це, особливо, коли зорганізовує відзначення Шевченкових роковин. Щоб Шевченківські свята мобілізували патріотичний дух кожної людини, щоб допомагали очиститися від надмірного егоїзму та збудитися від байдужості.

Бо все ще, на жаль, актуальними є слова:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають…


Чи не про нас і наше сьогодення ці слова? Тож спільно долаймо таку ситуацію, і нехай Шевченкове віще слово допомагає нам у цьому!

10 березня 2010 р.




Митрополит і екологія

"Митрополит Андрей Шептицький дбав про збереження природнього середовища" написано на великому плакаті, який якісь "активісти" вивісили у сквері на площі Святого Юра. При цьому навіть згадали дрібні крупинки з великих діянь Митрополита. Про великі діла воліють не згадувати…

Так, Митрополит Андрей Шептицький дбав про природні багатства, як і про загальний добробут українського народу. Так чому не наслідуємо його турбот, чому заваджаємо подбати і про сквер на площі Святого Юра?

Чому не прийшли так звані "захисники скверу" на публічну презентацію проекту спорудження пам'ятника Андрею Шептицькому та реконструкції площі Святого Юра? Чому не ознайомилися, яким гарним і зеленим планується зробити цей, колись гарний, а тепер бідний сквер?

Якщо справді дбають про навколишнє середовище, то мали б вітати такий проект, допомагати його здійсненню. Натомість, піддавшись на намовляння українофобів, котрим кісткою впоперек горла стоїть велич Українського Митрополита, який все життя посвятив турботі про добро українського народу, галасують про "врятування скверу". Скверу, який тепер виглядає дуже нужденним у порівнянні з європейськими парками й скверами. Бідненький, бо старенький…

А оновленню його, розширенню й осучасненню недалекі "активісти" творять спротив, поширюючи брехливі закиди щодо проекту.


Звичайно, спорудження пам’ятника Митрополиту, а з ним і реконструкція території спричинить вирубку певної кількості дерев, більшість з яких є вже старими й хворими. Натомість, планується посадити 54 дерева! Це будуть дорослі дерева висотою 5-10 метрів. Ніхто не збирається просто знищувати дерева у сквері навпроти собору Святого Юра. Йдеться про відповідну селекцію, якої притримується усе лісове господарство в цивілізованих країнах.

Згідно з узгодженим проектом цей занедбаний у даний час сквер перетвориться на чудове місце відпочинку й духовної наснаги!

А "борці за дерева" у сквері насправді прагнуть зірвати встановлення пам'ятника Андрею Шептицькому, котрий все життя посвятив українському народу і зробив для нього так багато, як ніхто інший у ХХ столітті. Що керує такими "борцями"? Чи, може, хто і звідки?..


 

   Copyright ©2008-2009 Kupchyk (kupchyk.lviv.ua)