А Бог неспинний є у ласці своїй
І в доброті до племені людського –
Своїх посланників нам посилає знову,
Та не завжди свідомі ми є того...

/ Зиновій-Тарас Масний /


Впевнена – протягом віків усім народам Господь посилає своїх посланників, пророків, добрих провідників. Та не завжди людство є здатне їх помітити й зрозуміти, не завжди може правильно вгадати, що нам вказує Всевишній Творець…

Зрештою, кожен народ і кожен індивід зокрема по-своєму сприймають і розуміють вказівки Божі. І лише майбуття вияснить, чи не помилялись.

А поки-що кожен шукає для себе орієнтири-дороговкази в нашому земному житті.

Українцям, попри їх наповнену випробуваннями долю, щастило мати численні постаті своїх співвітчизників, яких з плином часу всі визнають справжніми пророками, яскравими світочами праведного й правильного шляху. Життя й діяльність багатьох наших попередників учить нас, як маємо поступати, до чого прямувати… Треба лише не упереджено, з чистим серцем приглянутися до їхніх діянь, повчань, закликів.

Кожен це робить по-своєму…

І я для себе відкрила немало таких постатей-дороговказів… Хотіла б з усіма людьми доброї волі поділитися своїми сприйняттями, трактуваннями таких значимих для мене постатей, як Андрей Шептицький і Тарас Шевченко, Леся Українка і Катря Гриневичева, Григорій Ващенко і Богдан Лепкий, Роман Шухевич і Степан Бандера та багато інших. А також переді мною завжди стоїть образ молодого нашого сучасника, світлої пам’яті Романа Ковалюка, якого трактую як поданий самим Господом зразок, якою святістю може наповнитися і наш сучасник в цьому шаленому світі. Хотілося б, щоб люди пильно приглянулися до його сутності…



о.АВГУСТИН ВОЛОШИН –
НАЦІОНАЛЬНО-ДУХОВНИЙ ПРОВІДНИК НАРОДУ ЗАКАРПАТТЯ

(17.03.1874 – 19.07.1945)


Августин Волошин

Цього року, саме в березневі дні, маємо 140-річний ювілей видатного сина України, величного національно-духовного провідника народу Закарпаття о.Августина Волошина.

А 15 березня виповнюється 75 років від того дня, як було проголошено Карпатську Україну незалежною державою. І хоч день 15 березня 1939 року був першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна, ця подія – величний сплеск українського героїзму.

У наш буремний час – час новітнього героїзму українського народу – згадаймо славну постать Августина Волошина та його подвиг!

Цього велета думки й чину совєтська система спочатку злочинно знищила, а потім всіляко паплюжила його ім'я, і лише після проголошення незалежності України він постав перед світом у всій своїй трагічній величі. Неможливо переоцінити його роль у національно-культурному відродженні закарпатців, у тому, що поневолені угорські русини поступово усвідомили себе закарпатськими українцями, частиною єдиного великого українського народу.

Багатогранна, всесторонньо талановита й самовіддано діяльна постать Августина Волошина може бути зразком для українців усіх часів і теренів України.

Тож згадаймо цю воістину величну постать!

Народився він 17 березня 1874 року в с.Келечині Волівського округу (тепер Міжгірського району) на Закарпатті в сім’ї сільського священика. У ті часи майже всі священичі родини на Закарпатті були змадяризовані, проте у родині Волошинів твердо трималися руської мови і звичаїв. Винісши з родинного гнізда любов до рідної мови, Августин Волошин користувався нею у своїй діяльності та активно пропагував її серед краян.

У 1892 р. він закінчив Ужгородську гімназію, де навчання велося угорською мовою, в бібліотеці не було жодної руської книжки, учням заборонялося розмовляти по-руськи. Однак Августин Волошин не покинув рідне слово.

У 1896 році він закінчив Ужгородську Духовну Семінарію і 22 березня 1897 року був висвячений на греко-католицького священика.

Працюючи священиком Цегольнянської Преображенської церкви та катехитом в Ужгородській учительській семінарії, о.Августин Волошин, заочно вчився у Вищій педагогічній школі в Будапешті, де в 1899-1900 рр. склав додаткові іспити і одержав диплом викладача фізики й математики, що дало йому право викладати і ці предмети.

Тут варто задуматися, навіщо це було перспективному молодому священикові. Відповідь одна – прагнув служити загальній освіченості закарпатських українців, про що зовсім не дбала угорська держава.

У 1900-1917 рр. о.Августин Волошин був звичайним професором семінарії, а з 1917 і до 1938 р. — директором Учительської семінарії в Ужгороді.

Отець-директор першочергового значення надавав освіті народу, розуміючи, що лише освічений народ може протистояти поневолювачам, зможе зберегти свою національну ідентичність. Він викладав найрізноманітніші предмети — фізику, математику, граматику, стилістику, педагогіку, дидактику, логіку, психологію, методику, педагогічну психологію та ін., з усіх цих предметів написав шкільні підручники (яких видав понад 40) і став провідним ученим-педагогом краю.

У багатопрофільності наукових і педагогічних зацікавлень о.Волошина відбилася ціла програма його подвижницької освітньої праці для свого народу. Він не став перекладати існуючі чеські чи угорські підручники, а творив власні, виходячи із потреб свого народу, він вважав, що всі підручники для початкових і середніх шкіл Закарпаття мають бути оригінальними, написаними місцевими авторами з використанням місцевого матеріалу і, звичайно ж, рідною мовою. Так о.Августин Волошин реалізовував свою програму національної освіти, наближав Закарпаття до загальноукраїнського освітнього рівня.

Волошин-педагог виховав сотні учнів, які, ставши вчителями, ширили освіту на Закарпатті, проводили велику культурну, просвітницьку і громадсько-політичну роботу серед народу.

Впродовж усього життя о.Августин Волошин вболівав за майбутнє української школи і української педагогіки. Однією з останніх опублікованих ним робіт була стаття "Про шкільне право будучої Української держави" [Науковий збірник Українського Вільного Університету в Празі. — Т. III. — Прага, 1942. — с.100-113.]. Вчений не сумнівався в тому, що колись буде Українська незалежна держава, тому вважав за потрібне подати свої роздуми про шкільне право цієї держави.

Дуже корисно було б і в наш час заглибитися в педагогічні концепції о.Августина Волошина!

Будучи священиком, о.Волошин велику увагу приділяв релігійній освіченості людей, видавав численні катехитичні проповіді, "Малий катехизис", "малу" і "середню" Біблії, підпорядковані потребам навчання і морального виховання.

Поряд з педагогічною діяльністю о.Волошин безперервно виконував свої душпастирські обов'язки (причому виконував їх до самого свого трагічного арешту), прищеплюючи своєму народу високі моральні якості, навчаючи його працелюбності, добру, справедливості й милосердю.

З такою ж метою Августин Волошин виступав і як письменник, писав вірші, оповідання, п’єси, давав оцінки літературним творам, книжкам, переробляв і пристосовував чужі твори для місцевого читача. Художнім словом боровся проти пияцтва, народних забобонів, закликав до морального вдосконалення людей.

Велику частину свого плідного творчого життя о.Августин Волошин віддавав журналістській і видавничій діяльності, був редактором різних газет і журналів, як релігійних, так і суспільних. Своїм натхненним морально-повчальним словом плекав християнські і громадянські засади в душах закарпатських українців. Також був автором численних праць з проблем літературно-писемної мови в українському Підкарпатті, в яких наполегливо обстоював окремішність української мови.

Не менш плідним був о.Августин Волошин і як громадський діяч.

На початку XX ст. він кілька разів побував у Львові, познайомився з галицьким культурним і освітнім життям, галицькою пресою, літературою, шкільними підручниками. Наприкінці 1919 року він ініціює заснування на Закарпатті культурно-освітнього товариства "Просвіта", яке проіснувало до березня 1939 року. Закарпатська "Просвіта" діяла у тісних взаєминах з галицькою "Просвітою", організувала сотні читалень на селах, самодіяльних хорових і драматичних гуртків, включилася в акцію ліквідації неписьменності населення. Заходами "Просвіти" було видано сотні художніх творів і науково-популярних книжок для народу.

У 1929 році Волошин-педагог ініціював заснування на Закарпатті товариства "Учительська громада", яке теж існувало до окупації Закарпаття Угорщиною в березні 1939 року і постійним почесним головою якого він був весь час. Немало труду поклав о.Волошин і як організатор кооперативного руху закарпатських українців.

Як греко-католицький священик о.А.Волошин відстоював інтереси Української Греко-Католицької Церкви, боронив традиційний обряд. Сміливо виступав він проти тих священиків, єпископів і представників влади з Будапешта, які намагалися запровадити на Закарпатті богослужіння угорською мовою і руські книжки друкувати латинським алфавітом. Спільними зусиллями патріотів Закарпаття ця антиукраїнська акція не була впроваджена у життя.

Отож, як бачимо, не було ні однієї ділянки народного життя, яка була б байдужа цьому воістину великому провідникові рідного народу.

Та найбільше всьому світові запам'ятався отець Августин Волошин як легендарний президент Карпатської України. Підчиняючись історичній необхідності, цей священик розширив рамки свого душпастирства і став всенаціональним пастирем закарпатських українців.

Політичною діяльністю в українських громадсько-політичних організаціях Закарпаття о.Волошин почав займатися ще в 1919 році, коли після розпаду Австро-Угорської імперії закарпатські українці виступали за об'єднання Карпатської України з іншими українськими землями. Однак несприятлива міжнародна ситуація і драматичне становище Директорії УНР (Української Народної Республіки) внаслідок агресії більшовицької Росії не дозволили здійснити надії закарпатських українців на возз'єднання в єдиній Українській державі. Карпатська Україна увійшла до складу Чехо-Словаччини на правах автономії.

До 1938 року основною метою діяльності Волошина-політика було досягнення справжньої автономії Підкарпатської Русі в рамках Чехословацької республіки, з проголошенням якої празький уряд не поспішав, нехтуючи існуючими міжнародними угодами. Августин Волошин був співавтором проекту закону про Конституцію автономної Підкарпатської Русі.

Після Мюнхенської конференції, що відбулася у вересні 1938 року за участю Німеччини, Англії, Франції та Італії, Чехословацька республіка перестала існувати, перетворившись у федеративну державу чехів, словаків і підкарпатських українців. Було сформовано уряд Підкарпатської Русі на чолі з прем'єр-міністром Андрієм Бродієм, де о.А.Волошин був державним секретарем. Це був початок існування в центрі Європи Карпатоукраїнської держави.

Проте через два тижні празька влада заарештувала прем'єр-міністра Бродія, оголосивши його угорським шпигуном, розпустила його уряд та зразу ж сформувала новий. Августин Волошин був призначений новим прем'єр-міністром автономного уряду Карпатської України, тобто посів найвищу державну посаду на Закарпатті й розпочав працю на утвердження й зміцнення невеликої молодої держави.

На цій посаді отець Волошин виявив риси рішучого практичного політика. Люди, які знали його до 1938 року, відзначали його м’яку, іноді нерішучу вдачу, схильність до рефлексій. Як політик він змінився – він став жорсткіший, різкіший і здатний до миттєвих рішень.

До цього його спонукали і міжнародні обставини, і політична ситуація в Закарпатті. Адже через тиждень після призначення отця Волошина прем’єр-міністром фашистська Угорщина, користуючись правом сильного, домоглася захоплення низинної території Закарпаття. За рішенням Віденського арбітражу 2 листопада 1938 р. до Угорщини відійшли міста Ужгород, Мукачево й Берегово — всього близько 1500 кв.км території. Відтак прем’єр Волошин був змушений переїхати з урядом до Хуста, який став столицею Підкарпатської Русі.

Слід відзначити, що о.Августин Волошин і його уряд опинилися в центрі всієї європейської політики. Навколо Закарпаття тоді точилися колосальні політичні інтриги, і Закарпаття майже щоденно згадувалося в європейських столицях. І Гітлер, і Сталін вели велику геополітичну гру з використанням Закарпаття.

22 листопада 1938 року парламент Чехословацької республіки прийняв конституційний закон про державно-правовий статус Підкарпатської Русі як "автономної складової частини Чехословацької республіки". У будівництво Карпатської України включилися також представники всього українського народу. Вихідці з Галичини і з радянської України намагалися через кілька кордонів добитися до новопосталої української держави, щоб взяти участь у її будівництві й захисті. Почала надходити допомога від американських і канадських українців.

Прем'єр-міністр Волошин ініціював створення Збройних сил Карпатської України під назвою "Карпатська Січ".

12 січня 1939 року уряд Волошина оголосив про підготовку до парламентських виборів. 18 січня прем’єр Волошин розпустив усі політичні партії, натомість створив проурядове Українське Національне Об’єднання, за список якого на парламентських виборах 12 лютого 1939 року проголосували 92 відсотки виборців.

А через місяць після тих виборів Гітлер погодився, щоб Угорщина захопила Закарпаття. 40-тисячне угорське військо з півдня і заходу перейшло кордон Закарпаття і одразу наразилося на вогонь куренів Карпатської Січі.

Ввечері 14 березня 1939 року Августин Волошин від імені уряду виступив по Хустському радіо із заявою про намір проголосити державну незалежність Карпатської України. Наступного ранку 15 березня 1939 р. в приміщенні гімназії в місті Хуст Волошин відкрив першу сесію Сойму Карпатської України.

Того ж дня Сойм одноголосно проголосив Карпатську Україну незалежною державою, республікою з президентом на чолі. Державною мовою Карпатської України визнано українську мову; затверджено також синьо-жовтий прапор, герб тризуб і державний гімн "Ще не вмерла Україна". Депутати Сойму одноголосно обрали о.Августина Волошина президентом Карпатської України.

Проте день 15 березня 1939 р. був першим і останнім для існування незалежної республіки Карпатська Україна. Засідання Сойму проходило вже під гуркіт зброї угорсько-фашистської армії, яка розпочала воєнну окупацію Карпатської України.

У ті години на Красному Полі, на околиці Хуста, вояки Карпатської Січі разом з добровольцями-семінаристами вели бій проти угорських частин.

Президент Волошин і всенародно обраний Сойм розуміли своє трагічне становище, але вони свідомо пішли на засідання й вибори президента, щоб перед усім світом заявити про свої державні змагання, не підкоритися угорсько-фашистській окупації. Той кількаденний опір, який вчинили карпатські січовики в стократ переважаючій угорській армії, озброєній танками й артилерією, можна вважати початком Другої світової війни. Адже це – перший збройний опір, який зустрів на своєму шляху німецько-угорський фашизм.

Ввечері наступного дня угорські частини захопили Хуст і до кінця березня окупували всю територію Закарпаття.

Августин Волошин у цих драматичних подіях проявив надзвичайну мужність і витримку, діяв спокійно, розсудливо, але у нього не було жодного виходу. Сили зла перемогли Карпатську Україну, і почалася понад п’ятирічна угорсько-фашистська окупація. Президент Волошин разом із своїм урядом залишили Хуст і перейшли румунський кордон. Через Югославію, Австрію й Берлін добралися до Праги.

У Празі о.А.Волошин вже відійшов від політики і пов’язав свою долю з Українським Вільним Університетом, доктором філософії якого він став. Колегія професорів УВУ обрала його професором педагогіки, згодом – продеканом філософського факультету. У квітні 1945 р. він стає ректором УВУ – останнім ректором празького періоду УВУ.

Коли ж в останні дні війни співробітники університету почали евакуацію до Відня та Мюнхена, отець Волошин залишився в Празі, мотивуючи тим, що не може залишити своїх тамтешніх парафіян.

На початку травня 1945 року до Праги увійшла Радянська армія. І зразу всевидяче око НКВС досягло о.Августина Волошина, який не мав ніякого стосунку до Радянського Союзу і нічого супроти нього не чинив. (Хіба що колись правдиво писав про антинародну, антилюдяну суть совєтської влади в СРСР) Та ні те, що він ніколи не був громадянином СРСР, ні те, що чоловік той мав уже 70 літ, не могло переважити того, що він був українцем, який прагнув незалежності для свого краю. Це для "визволителів Європи" було найстрашнішим злочином. Таких тоталітарна система намагалася нищити по всьому світі.

21 травня 1945 року совєтський "СМЕРШ" ("смерть шпионам") протиправно заарештував о.др-ра Августина Волошина. З Праги його вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув’язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур о.А.Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя. Місце його поховання — невідоме.

Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських священиків, учених-педагогів і політиків Закарпаття першої половини XX ст. о.др-ра Августина Волошина, президента Карпатської України.

Тепер, з відстані часу, видається, що сам Господь послав карпатському люду в час найбільшої кризи й найважчих випробувань такого лідера – лідера духовного, національного й політичного. Адже саме такої всесторонньої опіки потребував тоді знедолений, гноблений народ Закарпаття. Августин Волошин зрозумів Божу вказівку і всією своєю діяльністю сказав Господу Богові "Так".

А своєму народові він говорив:

"Ми рішили взятися за історичний труд будови нашої обкроєної, однак до самостійності піднесеної країни. Закликаємо вас усіх, свідомих братів і сестер, щоб ви на початках нашої самостійності показали себе гідними свободи. Хай пропадуть всякі релігійні, язикові і класові спори, що їх до сьогодні викликували між нами вороги нашого народу. Історія признає правду тим, що вміють за неї постояти. Тому постіймо і ми за свою правду".

Цей заклик о.др-ра Августина Волошина вельми актуальний і в наш час. Прислухаймося до нього!

5 березня 2002 року Президент України Леонід Кучма підписав указ про надання Августинові Волошину посмертно звання "Герой України".

Тож пам'ятаймо нашого славного героя та стараймося подібно до нього служити українській справі та потребам всього свого народу!




ПІСЛАНИЙ НАМ САМИМ БОГОМ

Чи доводилось Вам зазнавати раптової втіхи від якоїсь несподіваної знахідки? Наприклад, знайшли на дорозі гроші? Чи несподівано щось значне виграли на примусово всунений Вам лотерейний білет? Щось подібне відчула я, звернувшись у пошуку матеріалу для одного реферату до Пастирських листів Митрополита Андрея Шептицького.

Немало знаю про нашого Митрополита, знаю, яка це велика і видатна постать (чого, на жаль, багато сучасників не знають, оскільки безбожна комуністична система потужно докладала зусиль, щоб творити негативний образ цього Велета духа), – і все ж тепер, перечитуючи його твори, я була буквально вражена широтою його поглядів на життя, розумінням причиново-наслідкових зв’язків суспільних явищ та гарячим прагненням попровадити рідний, щиро люблений ним народ праведною дорогою. Мене так захопили думки Митрополита та потужня пророча сила його слів, так вразила і теперішня актуальність їх, що хочу поділитись деякими міркуваннями з цього приводу та щиро порадити звернутися до творів цієї небуденної Людини. Можливо, саме там знайдемо бажаний дороговказ, як прийти до щасливого життя, про яке всі мріємо і за яким так гостро тужимо в сьогоднішній скрутний час. Принаймні, мене не покидає тверде переконання, що Андрій Шептицький був не лише видатною людиною, не лише достойним митрополитом, а й післанцем долі чи, точніше, післанцем Всевишнього Творця до українського народу, щоб дати йому руку помочі в час, коли переповнилась чаша його недолі.

Але, щоб ми всі зрозуміли небуденність цієї Людини, щоб змогли повірити, що це Богом даний українському народові пророк, звернімо пильнішу увагу на його біографію.

Народився він 29 липня 1865 року у с.Прилбичі Яворівського повіту. Був сином графа Івана Шептицького із давнього боярського роду, який отримав грамоту на земельні володіння від князя Льва ще в 1284 р. У XVIII i XIX ст. окремим представникам цього роду, в тому числі і предкам нашого Митрополита, було надано графський титул.

Мати майбутнього Митрополита - Софія була дочкою польського письменника Олександра Фредра і своїм родовим корінням була з'єднана з королівським родом Собєських.

Синові при хрещенні в костелі було дано ім'я Роман-Олександер-Марія. Вже в силу свого походження йому було забезпечено добробут, кар’єру, безтурботне, щасливе життя. Та він не пішов тим легким протореним шляхом. Задумаймося, чому?

Добре вивчивши своє українське (руське, як тоді називалось) коріння і гостро відчуваючи історичну несправедливість щодо українського народу, він добився дозволу Ватикану і змінив отриманий при хрещенні римо-католицький обряд на греко-католицький. І став найвеличнішою постаттю Української Церкви і справжнім Пророком українського народу. Чому обрав такий непростий, нетрадиційний і дуже непрестижний (за тодішніми уявленнями) шлях? Юнацький максималізм, романтизм чи перст Божий?

Роман Шептицький отримав найвищу можливу освіту: навчався в гімназіях Львова і Кракова, студіював право у Кракові і Вроцлаві, в 1888 р. отримав ступінь доктора права. Рік перед тим побував у Києві і Москві, де спілкувався з професором В.Антоновичем і філософом В.Соловйовим.

У травні 1887 р. вступив до монастиря оо.Василіян і відбув новіціят у Добромилі. Прийняв чернече ім'я Андрей. 22 серпня 1892 р. був висвячений на священика епископом Ю.Пелешем. Згодом здобув у Кракові докторські звання з богослов'я і філософії. Андрей Шептицький був ігуменом монастиря св.Онуфрія у м.Львові, професором теології в Домі василіянських студій, епископом Станиславівським, а з січня 1901 р. ступив на Митрополичний престіл.

Звідки потяг до здобуття так різноманітних знань? Природня людська допитливість чи усвідомлення свого особливого призначення?

Як розумів своє призначення, висловив вже у "Першому слові Пастиря" (1899):

"Вже тільки для Вас маю жити,- для Вас усе посвятити,- ба навіть за Вас, як цього треба буде, і життя своє віддати..." Так говорив 34-річний епископ! Так думав і так поступав, бо понад усе бажав (як задушевно говорить у цьому ж пастирському листі):

"І вже нині бажав би я собі, (- коби лиш воно було можливе на цьому світі!-) щоб між Вами не було ніякого терпіння, ні біди. Щоб усі Ви, - всі до одного,- і старі і молоді,- і вчені й неграмотні,- і вбогі й багаті,- щоб усі Ви були щасливі,- щасливі і в цьому житті, і в другому,- на віки".

Далі Андрей Шептицький так визначає своє завдання: "шукати Ваших душ і бажати їм вічного щастя. – Бо і Христос прийшов на цей світ, щоб спасти людей... Всю свою увагу хочу сьогодні звернути на ті невідрадні відносини у Вашому дочасному житті. Отже на Ваше здоров’я, добробут, просвіту – і всі наші спільні, народні інтереси".

І тепер багато "народних обранців" та державних діячів говорять подібне... Але Митрополит ціле своє життя так і поступав! І це добре видно кожному, хто неупереджено аналізує його діяння.

За час свого митрополичого правління Митрополит Андрей написав до вірних понад сто Пастирських листів і понад десять популярних релігійних книжечок. (Це попри томи теоретичних і наукових праць!) Не було в житті галичан (та й всієї України) ні однієї важливої події, на яку б Митрополит Андрей не відгукнувся з батьківським повчанням, нагадуванням чи осторогою. У своїх Посланнях він говорив не тільки про релігійно-моральні обов’язки вірних, але теж про їхні національні та громадянські обов’язки. Послання Митрополита натхненні глибокою вірою в Бога і батьківською любов’ю до свого стада, яке прагне слів розради у своїх гірких переживаннях.

Тому актуальними й корисними і в наш час є повчання, застереження Митрополита. Якби ми їх дотримувалися, яким досконалим було б суспільство, яким щасливим життя!

А саме життя Митрополита є будуючим прикладом гідного життя християнина і патріота. Але впливати він може лише на тих, хто знає його, хто прагне до досконалості, хто справді здатний думати про загальне добро, а не про свої егоїстичні матеріально-амбіційні інтереси. Тому вважаю надзвичайно важливим (особливо для талановитих, активних особистостей, які прагнуть бути лідерами та внести достойний вклад у поступ суспільства) вивчати життя та праці цього Богом даного нам Пророка – захисника українського народу.

Подиву гідні непорушний авторитет Митрополита, його вплив на духовний, суспільно-політичний, культурний розвиток українського народу.

Митрополит був членом Галицького Сейму і Палати Панів у м.Відні, у 1906 р. очолював делегацію до цісаря з вимогами рівних прав для українців Австро-Угорської монархії. Завжди і всюди він мужньо обстоював інтереси української нації. Під час Першої світової війни митрополит Андрей був заарештований царською поліцією і вивезений спочатку до Києва, а потім до Новгорода, Корська, Суздаля. Звільнений після Лютневої революції 1917 року відбув Синод Російської Католицької Церкви в Петрограді, зустрічався в Києві з членами Центральної Ради і у вересні 1917 р. повернувся до Львова.

Як член української Національної ради схвалив проголошення ЗУНР, за що був інтернований поляками від 19 листопада 1918 р. до грудня 1919 року.

В 1923 р. знову був арештований поляками за виступи в обороні самостійності України під час його поїздок до Риму і по Америці. Звільнено його було лише після втручання Папи Пія ХІ.

Свій геніальний розум і титанічну працю Митрополит Андрей Шептицький присвятив справі розбудови Української Церкви та підняття всієї Української нації на вищий щабель духовності, свідомості та добробуту.

Неможливо коротко охопити всю його діяльність. Доцільно було б проводити окремі огляди її по різних напрямках та темах цієї різносторонньої діяльності.

Як деякі приклади можна назвати заснування у Львові 1905 року церковного музею, перейменованого згодом у Національний музей, придбання приміщення для художників, заснування Народної Лічниці, Порадні (консультації) для матерів, садівничої школи тощо.

Митрополит став співзасновником Земельного Банку у Львові, підтримував "Просвіту", "Рідну школу", бурси для гімназійної та ремісничої молоді, "Пласт", якому віддав земельну ділянку в Підлютому.

1930 року він заснував Український Католицький Союз, який видавав тижневик "Мета" і журнал "Дзвони", заклав друкарню "Бібльос", де виходив двотижневик "Христос – наша сила" і "Лицарство Пресвятої Богородиці".

Митрополит Андрей був засновником нових чернечих чинів і згромаджень, які немало причинилися для піднесення духовності українського народу.

І у всій своїй діяльності він ніколи не дбав про своє збагачення, а навпаки, свої родинні великі маєтки витрачав на потреби як Церкви, так і потребуючих людей, особливо вдів і сиріт. Який контраст із сучасними високими посадовцями та діячами!

Сміливо підносив Андрей Шептицький свій голос проти різномастих окупантів та поневолювачів українського народу (наприклад, проти польської пацифікації, проти творення штучного голоду на Україні, проти нищення православних церков на Холмщині, Підляшші, Поліссі і Волині, проти насильств німецьких окупантів і т.п.).

І з його голосом таки мусили рахуватись. Показово, що і свій жахливий злочин - ліквідацію УГКЦ - большевицько-кагебістські органи почали лише після смерті Митрополита, хоч документи свідчать, що заплановано це було у Москві ще в 1943 році.

Великим є і науковий доробок Митрополита - праці філософсько-богословські, праці з історії Церкви та інші, які ще чекають належного осмислення та вивчення. Андрей Шептицький був дійсним і почесним членом НТШ, "Просвіти" та інших наукових товариств.

Велична постать нашого Митрополита є гордістю всього українського народу. Але вона повинна бути і дороговказом нашого поступу. А для цього мусимо знати його діяння, виконувати його заповіти!

Читаючи Пастирські листи Андрея Шептицького, знаходимо конкретні поради-повчання щодо всіх основних проблем у суспільстві: про здоров’я тіла, про співмісність старань про дочасні добра та Христової науки, про працю та ощадність, про значення громадських організацій /“Лучіться разом в організації. Заводіть по своїх селах християнські крамниці, громадські шпихлірі та всякі інші пожиточні установи! У нас, священиків, найдете завжди не тільки пораду, але теж (оскільки це буде лише в наших силах) і чинну поміч”/. Особливу увагу приділяв Митрополит пропагуванню принципів тверезого способу життя.

Повчальними та актуальними є соціальні концепції Митрополита, котрий переконував, що сили народу можна досягти лише через Христа. Він, зокрема, писав: “Тільки такий народ є багатий і сильний, у якому всі, або майже всі (відповідно до свого становища) є заможні. Не багато користі із багатств суспільства, коли не розложені вони на всі його верстви, - а по можливості, й на всі одиниці його рівномірно. А таке рівномірне розложення їх неможливе знову без морального закону, який усіх нарівні обов’язує”.

Митрополит звертається до тих, хто шукає “економічної сили без моралі, без Божого Закону”: “Неможливий економічний добробут без моралі,- бо неможливий він без суспільного ладу. А суспільного ладу нема, - де нема рівноваги прав і обов’язків. А такої рівноваги нема, де нема етики”.

“Мораль, потрібна до економічного добробуту, мусить бути незалежною від людей та їхньої самоволі. Мусить однаково обов’язувати! Мусить мати санкцію, вищу, ніж санкції трибуналів світу, - так, що нарушення її каране було б конечно якоюсь безоглядною справедливістю, якої на цьому світі нема.

Словом: Мораль, потрібна до заховання суспільного ладу, - отже й до економічного добробуту, мусить бути Божим Законом.

Тому нема, і ніколи під сонцем не буде, - другої науки, яка була б відповіднішою дорогою до ладу та економічної сили , як Євангелія Ісуса Христа! Бо нема і не буде науки, що в рівній мірі, як Євангелія, заховувала б рівновагу прав і обов’язків людей супроти себе, - яка визначувала б границю самолюбства та любови ближнього, яка так легко розв’язувала б труднощі суспільного життя”.

Скільки проникливих слів Митрополита було адресовано “до багатих”, “до вбогих”, “до науки й просвіти”, “до вчителів”, “до батьків”, “до інтеліґенції”, “до буковинських українців”, “до всіх”!

І не вина Його, що не завжди й не повністю дослухалися люди до слів свого Пророка. Не були готові осягнути істинності Його вчення. І не досягали життя, про яке мріяли. Та може, прийде вже час, коли український народ спроможеться визначити вірний шлях для свого воскресіння духовного і матеріального? Спробуймо зробити це через посередництво світлої пам’яті Митрополита Андрея Шептицького. Звернімось до Його постаті, дослухаймось Його заповітів!




ШЕВЧЕНКО ЯК ПРОРОК

"Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – і вказав нові світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим".

Іван Франко

Роковини (чи то подій, чи то людського життя) завжди спонукають до певних роздумів, до осмислення відміряного відрізку часу та підведення певних підсумків. І чим значиміша подія чи людина, тим глибше застановитися вимагає вона.

Роковини Тараса Шевченка є особливо значимими для українського народу, оскільки його постать у своїй величі була, є і залишиться ні з чим не зрівнянною, вона невичерпна для людського зрозуміння. Ми зобов'язані використовувати кожну річницю, пов'язану із цією феноменальною людиною, для спонуки всіх мислячих українців звернутися думками до того, кого воістину можемо сприймати як Пророка, волею Всевишнього післаного для українського народу.

Що феномен Шевченка дарований українцям самим Всевишнім Творцем – видно неозброєним (але не упередженим!) оком. Вистарчить лише згадати про походження цієї людини і порівняти із висотою, на яку піднісся його дух. Адже ні генетичні задатки, ні піклування оточення (тобто те, що ми звемо об'єктивними факторами) не причинилися до розвитку його небувалих талантів. Тут мусив втрутитися лише перст Божий! Із найбільш упокореного і знедоленого середовища, в неймовірно важких обставинах сирітського життя він став поетом, геній якого не має рівних у світі. Це розуміли не лише українці, але й представники національних еліт інших народів.

"Шевченко був найбільшим народним поетом з усіх великих поетів світу. З цього погляду український поет був вищим за Міцкевича і Пушкіна… Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника у світовій літературі", – пише Мар'ян Якубець, професор Вроцлавського університету, сучасний польський науковець.

"У Шевченка сяє та гола краса поезії народної, якої у Пушкіна і в Міцкевича лише іскорки блищать", – визнавав російський критик і поет Аполлон Григор'єв (1822–1864).

Шевченко – "один з найбільших майстрів світової поезії", – стверджує Кларенс Меннінг, професор Колумбійського університету, славіст, перекладач творів Шевченка.

Великі знання і розум Шевченка дивували сучасників, але вони не могли ще осягнути, що це – Пророк, що цей розум дано йому звища і для певної місії. Тепер уже багато хто розуміє і стверджує, що його високе мистецтво із його глибинною щирістю є не лише мистецтвом, а відбиттям справжнього життя України, її внутрішньої суті. Сучасники поета лиш інстинктивно відчували це. Так Микола Костомаров у своїх спогадах про Шевченка вражено пише: "Я побачив, що Шевченкова муза роздирала завісу народного життя… Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не знепритомніти від раптового світла істини… Горе відчайдушному поетові! Він забуває, що він людина…"

Але Шевченко був не лише людиною, він був Пророком з Божого покликання. Іноді він сам замислювався над тим, що робить і чому робить. Іноді він дорікає собі, що закінчивши Академію мистецтв і маючи добрі здібності й гарні малярські доробки, все ж більше уваги віддавав віршам, слову, а не малярству.

"В тіні моєї коштовно-розкішної майстерні, – писав він, – як у пекучому дикому степу наддніпрянськім, передо мною пролітали тіні наших бідних мучеників-гетьманів. Передо мною розстилався степ, усіяний курганами. Передо мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна у всій незайманій меланхолійній красі своїй… І я задумувався: я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чаруючої принадності. Покликання – і нічого більше".

Отже, покликання було сильнішим за самого Шевченка, покликання було до слова. Це покликання не творилось людьми, оточуючі люди (професори Академії, друзі, зокрема, Іван Сошенко) всіляко спонукали його до малювання. Але перемагало вище покликання – Слово, – бо "на початку було слово", як слово Всевишнього Творця, так і післаних Ним пророків.

Ну, що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б'ється-ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той і ті слова
Ідуть між люди! . . . – засвідчує сам Шевченко.

Йдучи за цим покликанням, поет розгортав перед сучасниками широкі обрії, викликав глибокі думи у них. Могутня стихія любові до свого народу й батьківщини вдиралась у родини й товариства, де бував Шевченко, і ширилася далі, передавалася наступним поколінням.

Дякуючи Тарасу Шевченкові, авторитет української мови так зріс, що навіть серед росіян знаходилися люди, які мусили визнати, що "малоруська література вже дістала такий розвиток, що навіть могла б обійтися і без нашого великоруського схвалення… Маючи тепер такого поета, як Шевченко, малоруська література… не потребує нічиєї прихильності". Так писав російський революціонер-демократ Микола Чернишевський.

Проте геніальності Шевченка, його історичної ваги для України не могли вповні осягнути навіть передові, освічені його сучасники. Він бо стояв на багато голів вище від своїх сучасників. Можливо, і вік його був так коротким, бо Господь побачив, що людство ще не дозріло, щоб вповні зрозуміти його та послухатись його настанов. Це, мабуть, зумовлювало і його самотність у людському світі, яка щораз більше гнітила його як людину. Йому здавалося, що створення власної сім'ї визволить його від цього гнітючого почуття, але не вдавалося цього зробити. Тепер, з відстані часу та глибокого аналізу духовної суті Шевченка, легше зрозуміти, що це не було б виходом для надземної його душі.

Зате наступні покоління українців щораз більше розуміли значення творчості поета для розвитку української нації та зверталися до неї, як до джерела національної свідомості й патріотизму. Шевченковий геній і неперевершений глибокий гуманізм пробуджували до життя все найкраще й найблагородніше, що дрімало у людині.

На це звертала увагу і Леся Українка, величава поетеса України, яку теж можна віднести до плеяди пророків, післаних Україні самим Богом. В поезії "НА РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА" вона писала:

Гомоніла твоя кобза
   Гучною струною,
В кожнім серці одбивалась
   Чистою луною.
Спочиваєш ти, наш Батьку,
   Тихо в домовині,
Та збудила твоя пісня
   Думки на Вкраїні.
Хай же промінь твоїх думок
   Поміж нами сяє,
"Огню іскра великого"
   Повік не згасає!
Щоб між нами не вгасало
   Проміння величне,
Ти поставив "на сторожі"
   Слово твоє вічне.

Тож і ми, українці ХХІ століття, відкриймо свої серця для цієї стихії любові до Вітчизни, вболівання над її долею та служіння рідному народові. Здійснювати це якнайкраще вчать поезії Тараса Шевченка, ці поезії є вельми актуальними і в наш час, що підтверджує пророчу сутність їхнього творця.

Праведная душе! Прийми мою мову,
Немудру та щиру. Прийми, привітай! – просив поет…

Виконуймо його просьбу!

160 літ тому, у далекому 1845 році, Шевченко звернувся до усіх земляків своїх посланієм "І мертвим, і живим, і ненародженим…" Пророчо звертається і до нас. Мовби знаючи, чого найбільше буде бракувати українцям ХХІ століття, епіграфом до свого Послання ставить слова із Святого Письма:

"Коли хтось каже: "Я люблю Бога", а ненавидить брата свого, той не правдомовець". (І Послання Йоана, Гл.4, ст.20)

Пам'ятаймо ці слова, наповнюймо наші серця правдомовством і любов'ю!

Шевченка, не зважаючи на його віще слово, а точніше, саме за нього, завжди не любили власть імущі. Чи то царизм, чи польська влада всіляко боролися із його правдивим, безкомпромісним і гострим словом. Його забороняли, за нього карали. Та воно звучало і знаходило щирий відгук у чистих серцях. Боялася його й совєтська влада. Демонструючи перед світом повагу до Кобзаря, видаючи його книги та відзначаючи його роковини, насправді всю свою репресивно-ідеологічну силу спрямували на боротьбу з Шевченковим словом. Скільки творів вилучали із "Кобзаря", а скількох, хоч і надрукованих, не дозволяли декламувати! Адже вони змушували думати, відкривали очі сплячим і байдужим. Як "талановито" совєтські ідеологи та науковці, що слугували їм, старалися на свій лад інтерпретувати думки Великого Пророка, фальсифікувати, перекручувати його заклики…

На щастя минули ті часи… Та не можемо похвалитися, що всі визнали Шевченка як найвищого українського генія, далеко не всі хочуть чути його пророчі слова, які є актуальними і в наш час. На словах вважають його величним символом українського інтелекту, а в практичному житті воліли б не чути його закликів. Спостерігаємо, що часто відзначання роковин Тараса Шевченка влаштовується як мистецьке дійство, на якому широко пописуються сучасні митці, але майже не звучить Шевченкове слово, не бачимо глибоких роздумів над тим, що говорив і до чого далі закликає нас цей великий Геній.

А він, великий гуманіст і безкомпромісний правдомовець, крізь віки волає до свого народу, намагається розтопити наші серця, очистити наші душі. Тож наберімося мужності дослухатися до його слів:

По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
Ви любите на братові
Шкуру, а не душу!
Та й лупите по закону:
Дочці на кожушок,
Байстрюкові на придане,
Жінці на патинки.
Собі ж на те, що не знають
Ні діти, ні жінка!..
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… Чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось. /"Кавказ"/

Шанувати Шевченка, як Пророка, даного Україні Богом, – обов'язок кожного українця. Це має відбуватися як на громадському і особистому, приватному рівні кожного культурного українця, так і на державному рівні. І наше з вами завдання – домогтися, щоб роковини Великого Кобзаря у березні були проголошені державним святом і належно обходилися. Належне державне відзначення постаті Тараса Шевченка та вдумливе осмислення його сентенцій і заповітів здатне стати найдієвішим фактором виховання справжнього українського патріотизму сучасних громадян України.

Історія України засвідчує багато яскравих фактів, як шанували українці пам'ять Шевченка у часи поневолення земель України різними окупантами (австрійськими, польськими, російськими, німецькими, румунськими та совєтськими). Його твори, його пророчі слова були тією основою, на якій будувалися національно-культурні та національно-визвольні ідеології українців.

Тож і зараз обов'язком України є гідно вшановувати його пам'ять та опиратися на його творчість у формуванні сучасної української ідеології.

Найбільше про це має дбати Українська Держава, але й кожна партія та громадська організація зобов'язані як внести свій вклад у вінок пам'яті Великого Кобзаря, так і керуватися його вказівками у своїх діях. Це повинно відбуватися на всенародному рівні. Для цього й посилає Господь людей-пророків, які вказують народам шлях до праведного, справедливого й щасливого майбутнього. Для українців найбільшим Пророком був і є Тарас Шевченко. Тож вчитуймося у його слова, аналізуймо і приймаймо у свої серця, щоб очистилися вони від надмірного егоїзму та збудилися від байдужості. Звернення до творів Кобзаря – це мобілізація патріотичного духу кожної людини. А саме цього найбільше потребує молода Українська Держава!

Не затуляймо вух на такі, для прикладу, слова:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають…

Чи не про нас і наше сьогодення ці слова? Задумаймося – та і вихід із такого сьогодення знайдімо у закликах-повчаннях Великого Кобзаря. У творах Шевченка знайдемо поради для нас і нашого часу, лише відкриймо свої серця, відкиньмо власну самовпевненість і самозакоханість, прислухаймося до Пророка, якого нам 191 рік тому післав Господь Бог.




Леся Українка

Мабуть, немає ні одного українця, хто не знав би це ім'я… Але чи часто звертаємося ми своїм серцем до цієї величавої постаті, яка так любила Україну й українців?.. Якій Господь дарував так небуденний талант і силу духу… І створила вона високий постамент слова й інтелекту, що здатне очищувати, підносити людські душі…

Тож згадаймо нашу славну Лесю Українку. Згадаймо, воскресімо у пам'яті своїй, і нехай вона освячує нам життєвий шлях!

Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.

Восени 1913 року на жалобних зборах Київського Наукового Товариства проф. Михайло Грушевський говорив:

"Леся Українка почала рано... Перші 10-15 літ поставили її в передні ряди сучасної поезії… Останнє ж п'ятиріччя її творчости було, немов якийсь титанічний хід по велетенських уступах, не рушених людською ногою, де кожний крок, кожний твір означав нову стадію, відкривав перед очима громадянства нашого все нові перспективи мислі, все нові обрії образів… Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв'язана нерозривно з життям свого народу, з переживаннями нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на ґрунт вічних вселюдських змагань, уясняла в їх світлі й зв'язувала з одвічними переживаннями людськости. Наше громадянство не встигало йти за цим захоплюючим, бурним потоком натхнення, цею блискучою панорамою образів, що розверталася перед ним; цей високий рівень ідей, на який вела творчість покійної, був незвичайний для його ширших кругів… Смерть перервала цю путь у вселюдські простори".

Мало кого так високо оцінив геній Грушевського.

Тож пригляньмося ближче до постаті Лесі Українки.

Вона народилася 25 лютого (13 лютого за старим стилем) 1871 року в сім'ї, що на той час, вкупі з кількома іншими, становила ядро нечисленного українського громадянства. Її батько, Петро Антонович Косач, служив головою "З'їзду мирових посередників" і працював по недільних школах 60-х рр., був людиною широко освіченою, тверезою, з перевагою скептичних настроїв. Він був майстром іронії і сарказму, його фрази, стислі характеристики та окремі словечка часто повторялися в українських колах. ("Старий Косач казав…" і т.д.) Українською мовою він не розмовляв, для того він був занадто чернігівець і до смерті зберіг сліди характерної говірки свого кутка.

Мати Лесі – Ольга Петрівна Драгоманова, ширше знана під псевдонімом Олени Пчілки – одна з найвидатніших фігур українського життя своєї доби, громадського й літературного. З неослабною енергією служила вона українському письменству як перекладач, письменниця й видавець. Невтомно боролась за чистоту української мови, відкривала й підтримувала молоді таланти. У власній сім'ї виховання дітей взяла у свої руки і, всупереч звичаям великої більшості тогочасних "українофільських" родин, повела його цілком по-українськи. Під впливом матері формувалася літературна мова Лесі Українки.

Великий вплив на Лесю мав і материн брат Михайло Драгоманов, відомий науковець і політичний діяч. Правда, спілкування Лесі й дядька відбувалося переважно листовно, бо Драгоманов змушений був жити за кордоном. Її листування з ним почалося ще в ранньому віці і тривало до смерті Драгоманова в 1895 році, яку Леся дуже важко пережила, тим більше що в останні дні вона була біля нього в м.Софії. Леся, як згадує дочка Драгоманова, сидячи біля хворого Драгоманова ввесь час вчилася, збагачувалася ідеями й стремліннями. Перебування у Драгоманова зміцнило Лесину, і так ґрунтовну, освіту, поширило її світогляд. Лесю можна вважати "духовною дочкою" Драгоманова.

Немалий вплив на формування Лесиної натури мала і мальовнича природа Волині, де пройшли її дитячі й підліткові літа, а також пильне й уважне читання, до якого її, як і інших своїх дітей, заохотила мати. В результаті всі дитячі забави мали літературний характер: грали в "Іліяду" й "Одиссею", удавали різні сцени з лицарського життя.

З дитинства Леся тісно приятелювала із своїм братом Михайлом (майбутнім українським письменником, що творив під псевдонімом М.Обачний), старшим від неї на півтора року. Михайлик рано навчився читати, а разом з ним, звісно, і Леся. У чотири роки вона вже справно читала, а в 5 років уміла писати. Прикметно, що вже перші Лесині листи, датовані 1876-1877 рр., написано виключно українською мовою. І це в час, коли "Емським" указом 1876 р. українську мову було заборонено! Навчати дітей української мови вважалося державним злочином, але Олена Пчілка саме так навчала своїх дітей.

Дітей змалку привчали доглядати город, порядкувати в квітнику. Леся рано навчилася шити й вишивати, любила рукоділля. Улюбленою справою дівчинки було і випікання хліба разом з бабусею.

Діти Косачів рано втягнулися в настрої й життя дорослих, рано довідалися про недержавні, "плебейські" народи, про національне відродження та усвідомили своє українське громадянство. До цього причинялися і поїздки до Києва, підтримування зв'язків з українським життям та спостереження праці матері.

Рівночасно у дітей рано виявилися літературні нахили, які особливо вибуяли в Лесі. Перші вірші були написані Лесею у 12-13 років, хоча перший вірш був написаний у 1880 році (коли їй було 9 літ) і написаний він був під великим враженням того, що її тітку Олену, сестру батька, засилали на Сибір. Переймаючись тітчиною долею, мала Леся писала:

"Ні волі, ні долі у мене нема –
лишилася тільки надія сама".

Перші спроби початкуючої поетки знаходять гарячу підтримку її матері, вона пильно стежить за кожним рядком Лесі, виправляє її мову, вирівнює ритм і синтаксис і сама посилає її твори до галицьких видань. Їй же належить і псевдонім, під яким ті перші твори підписані – Леся Українка. Так появилася в українській культурі велика літературна сила, яка піднялася понад багатьох митців і яка потім вразила світ силою свого духу.

Великий інтелектуальний потенціал Лесі Українки скоро затьмарився жорстокою й упертою хворобою, яка вкінці і звела її передчасно в могилу. Вже змалку Леся була тендітною, а на 10-му році її спіткала велика біда. У різдвяні дні 1881 року, коли родина мешкала в Луцьку, природня цікавість потягнула дівчинку на берег річки Стир подивитися, як освячуватимуть воду. Дуже зацікавлена дитина довго вешталася берегом, до всього приглядаючись і не помічаючи переохолодження. Наслідок не забарився, Леся захворіла, згодом виявився туберкульоз кісток, який стрімко розвивався. Спочатку хвороба впала на руку, і дівчинці прийшлося покинути улюблену гру на фортепіано, потім перекинулася на ногу, позбавивши її вільного руху, згодом туберкульоз поширився на легені й нирки. І все життя Лесі перетворилося на боротьбу з хворобою, яка то відступала, то набирала нових важчих форм. Постійне лікування, операції, курорти не зломили сили духу цієї відважної жінки, а лише укріпили цей непереможний дух, змусили вчитися і працювати наполегливіше.

Зрештою, ця сила духу була, мабуть, закладена в ній самим Творцем, бо проявлялася ще в ранньому дитинстві, про що згадує сама Леся Українка:

Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
"Що, болить?" – мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, –
Щоб не плакать, я сміялась.

І такою вона була все своє життя!

Початкову освіту Леся з братом отримали вдома, а потім посилено готувалися в Києві до вступу в гімназію. Змушена через хворобу і далі навчатися вдома (брат поїхав до гімназії) з приватними вчителями, Леся наполегливо вчилася, багато читала, дедалі більше уваги приділяла вивченню іноземних мов (англійської, французької, німецької, італійської, польської, болгарської, грецької і латини). Вже в 13 років вона була читачкою київської університетської бібліотеки. У дев'ятнадцятирічному віці вона написала для своєї сестри підручник "Стародавня історія східних народів" (видано 1918 р.). Її надзвичайно сумлінна праця над собою вражає. Не отримавши офіційної освіти, Леся Українка своїми знаннями рівнялася з провідними умами свого часу.

Не зважаючи на свій стан здоров'я, Леся Українка невтомно творила. Все нові й нові вірші виходили з-під її пера, все нові збірочки появлялися на світ. У них – зворушлива лірика, глибоке сприйняття природи й світу, палке слово громадянина-патріота, заклик до дій і боротьби задля блага рідного народу. Для нас вагомо, що багато її поетичних збірок вперше вийшли друком саме у Львові.

Згодом Іван Франко напише: "Від часу Шевченкового "Поховайте та вставайте, кайдани порвіте" Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої хворої дівчини… Україна, на наш погляд, нині не має поета, щоб міг силою та різносторонністю свого таланту зрівнятися з Лесею Українкою".

А Господь дарував їй поряд з талантами і нові й нові хрести. У 1897 р. в Ялті Леся зустріла білоруського журналіста Сергія Мержинського. Ця зустріч відразу ж спалахнула палким коханням – листи, короткі зустрічі… Її обранець навіть приїжджав до Гадяча, до Лесиної матері. Здавалося, щастя нарешті знайшло молоду поетесу. Але вже в лютому 1901 року в Мінську С.Мержинський помер від туберкульозу легень. Помер на руках Лесі… І протягом однієї ночі вона написала драматичну поему "Одержима". Протягом однієї трагічної ночі і страшною ціною Леся Українка стала драматургом, Її глибокі, різносторонньо-пізнавальні п'єси ставали видатними досягненнями української культури.

Важким ударом для тендітної хворої дівчини була і смерть її дорогого брата Михайла в 1903 році. Але вона напрочуд мужньо тримала удари долі. Знаходила підтримку в рідних і друзів, які щиро любили її. Близькою її подругою стала буковинська письменниця Ольга Кобилянська. Добру підтримку знайшла в особі Климента Квітки, за якого вийшла заміж в 1907 році.

Не зважаючи на стан свого здоров'я, Леся Українка завжди прагнула активної діяльності для користі українського люду. Так, наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХІХ ст. вона в Колодяжному влаштовувала літературні вечори, вистави, читала селянам художні твори, проводила різноманітні бесіди і навіть подавала медичну допомогу під час епідемії тифу.

Буваючи в Києві, поринала у вир літературно-мистецького і громадського життя, що не давало спокою імперській владі. В її помешканні в Києві проводилися обшуки з конфіскацією численної літератури і навіть із короткочасними арештами. (1907 р.)

Глибоко ознайомившисть із здобутками світової літератури, Леся Українка прагнула доносити кращі твори світу до українського народу. Тому багато перекладала з німецької, французької, італійської та східних мов. І в перекладах своїх вибирала тему боротьби за волю, провідну тему свого життя.

Померла Леся Українка 1 серпня 1913 р. на Кавказі. Коли Лесю Українку ховали в Києві на Байковому кладовищі, влада заборонила нести труну на руках, співати дорогою "Вічная пам'ть" та виголошувати промови. Наступного дня газета "Діло" писала: "Такого знущання над собою наше громадянство ще ніколи не зазнавало. Ховали Грінченка, Шестюка, Лисенка – й промови не заборонялись. Невже тіло слабої жінки завдавало урядові такого страху?"

Творчість Лесі Українки настільки багатогранна і плідна, що навіть не віриться, що прожила вона лише 42 роки. Світова література не може назвати іншого письменника з таким талантом, щирим і самобутнім голосом, полум'яним серцем і мудрим розумом. Вражає багатожанровість її спадщини: чудова поезія, складні філософсько-психологічні поеми, геніальні драматичні твори – такі як "Кассандра", "Лісова пісня", "Камінний господар", "У пущі", "В катакомбах", "Оргія", "Блакитна троянда", "Бояриня" – все це шедеври світового значення. Відточена, воістину новаторська проза, глибокодумні літературно-критичні статті, високохудожні переклади перлин світової поезії, багатюща епістолярна спадщина – скрізь у них пульсує гаряча кров великого гуманіста й патріота. Всюди відчуваємо її спрямованість у майбутнє, її палку мрію про справедливе й щасливе життя людства.

Ще в ранній поезії "Мій шлях" (1890) письменниця заявила:

Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю.
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю,–
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…

Задля тих мрій жила й творила… Творила, перемагаючи важку хворобу, не зважаючи на підвищену температуру й майже постійні болі… Її життя – це вияв найвищого героїзму. Проявляючи такий героїзм, вона закликала до активного життя й інших, її заклики не втрачають актуальності і в наш час.

Щодо вічної актуальності закликів Лесі Українки, згадаємо хоча б поезію "До товаришів" (1895). Леся Українка звертається до молоді, і в голосі її чуємо докір у пасивності, мрію про те, щоб молодь усвідомила свій громадянський обов'язок:

Що ж браття мовчите? Чи втішені собою,
Що вже й докори сі вас не проймуть?
Чи так задавлені неволею, журбою?
Чи, може, маєте яку яснішу путь?..
Подаймо їм великую розвагу,
Скажім і докажім, що ми бійці сами,
А ні, то треба ж мать хоч ту сумну одвагу –
Сказать старим бійцям: не ждіть, не прийдем ми!..




Велична покута Катрі Гриневичевої

(1875 - 1947)

Коли думками й серцем звертаюсь до історії українського жіноцтва, шанобливо схиляючи голови перед невмирущими постатями наших славетних землячок, особливо теплу симпатію відчуваю до Катрі Гриневичевої - письменниці й патріотки, народної вчительки і визначної діячки Союзу Українок. Це зумовлено небуденністю й винятковістю її долі, величчю і трагічністю її.

Як письменниця Катря Гриневичева належить до плеяди тих українських письменників, яким не пощастило в критиці та біографічних відомостях. Її ім’я згадується лише мимохідь у працях з історії письменства. Щодо її творів, то їх в 1954 році за чиїмсь так званим «сообщенієм» було вилучено з усіх бібліотек України і знищено. То ж не дивно, що щойно тепер ми починаємо знайомитися з життям і творчістю цієї письменниці.

Постать Катрі Гриневичевої цікава не лише з огляду на її вклад у розвиток української літератури, але також - на ту активність, яку вона виявила, включившись в освітню працю для блага українського суспільства. Ця її праця схвально оцінювалася такими видатними людьми, як Іван Франко, Володимир Гнатюк та Іван Труш.

Те, як прийшла вона до цієї діяльності, вражаюче незвично...

Народилась майбутня письменниця 19 листопада 1875 р. у містечку Винники біля Львова в сім’ї міщан Марії та Василя Банахів, спольщених українців. Коли Катрі було три роки, сім’я переїхала до Кракова.

До вісімнадцяти років Катря не лише не знала української мови, але й соромилась, що силою факту свого народження вона належить до українців, тобто до нації, яку всіляко зневажала тодішня шовіністична Польща. Вдома говорили по-польськи, з малих літ її вчили французької мови, а потім віддали вчитися під опіку черниць у німецьку, так звану, «виділову школу». Після закінчення цієї школи поступила до Краківської Вчительської семінарії, відомої своїми шовіністичними спрямуваннями. Там готували вчительські кадри, котрі повинні були витіснити українських вчителів із державних початкових шкіл Галичини.

Але в Кракові Катажина Банах (як звали її тоді) зійшлася з демократичною польською молоддю, яка гуртувалася навколо Артура Гурського, редактора часопису «Жицє». З уст цього прогресивного польського письменника вона вперше почула схвальний відзив про українців, вперше побачила український часопис - львівське «Діло». Далі доля подарувала їй знайомство з Василем Стефаником, він подарував їй український буквар, і вона із запалом почала вивчати рідну мову. І пірнула в читання - українські часописи, твори Франка, Шевченка...

Почалося прозріння, різке й болюче, із нестримною тягою до всього українського. Катря закинула лекції в семінарії, демонстративно відмовляється від спілкування польською мовою, читає вірші Шевченка на вечорі, присвяченім його пам’яті у Кракові. З неї насміхаються подруги, батьки дорікають, що псує собі репутацію у польських властей. Доходить до того, що вона відмовляється здавати польською мовою матуру. Вона отримує ярлик «велика русинська патріотка», що в очах семінарії було рівносильне злочину.

Все це було неабияким випробуванням сили духу, та пройшла його Катря вражаюче стійко. Усвідомивши велич свого народу і трагічність його долі, Катря вважає прожиті нею вісімнадцять літ життя гріхом супроти свого знедоленого, але нескореного народу. І постановляє спокутувати цей гріх упродовж свого подальшого життя.

Щоб стати самостійною і незалежною, вона виходить заміж за львів’янина Осипа Гриневича і переїжджає до Львова, де її чоловік працює вчителем молодших класів в одному з філіалів академічної гімназії. У Львові Катря Гриневичева входить в атмосферу культурної та освітньої праці, знайомиться з Осипом Маковеєм, Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, Іваном Трушем та під їх впливом складає популярні книжечки для «Просвіти». За одну з них - «Батько Петро» - одержує в 1893 році премію ім.Степана Дубравського, галицького педагога, фундатора премії при «Просвіті» для видавання популярних книжок. У цей час Гриневичева розпочала співробітництво з часописами «Діло», «Буковина», «Літературно-науковий вісник». Її твори відразу привернули увагу, їх багато друкують, критика позитивно відзивається, особливо підкреслюючи майстерність її художнього слова, бездоганність стилю та неперевершене знання української мови. У своїх естетичних поглядах Катря Гриневичева стоїть близько до «Молодої музи», але ніколи не забуває про суспільну функцію літератури. Особливо проявляється в неї педагогічний темперамент, який скеровує її до праці серед дітей. Вже як відому письменницю її запрошують редагувати надзвичайно популярний у ті роки дитячий журнал «Дзвінок», і в 1909-1912 рр. вона редагує його.

Відвідини Києва та особисте знайомство з Оленою Пчілкою, Марією Заньковецькою, Валерією О’Коннор-Вілінською підсилюють її бажання дальше працювати на педагогічній ниві.

Наскільки щасливо складалось життя Катрі Гриневичевої у літературі, настільки нещасливим було її особисте життя. Чоловік її виявився людиною малоінтелігентною і ограниченою, і в 1912 р. вона розійшлася з ним. Їй і її синам приходилось терпіти велику матеріальну скруту, оскільки вона не могла отримати ніякої посади - пан намісник добре запам’ятав собі Краків і ту молоду Катерину Банах, яка кинула виклик цілій системі виховання в Учительській жіночій семінарії. А після смерті її батьків залишилась велика сім’я, яка теж потребувала її допомоги. Її бідність та нужда стають об’єктами насмішок та пліток. Мовляв, захотіла «побавитись в українську патріотку», - то й маєш.

Всі удари долі Катря сприймає як кару за минулі гріхи і готова нести важкий життєвий хрест. У час Першої світової війни вона їде у Гмінд - невелике поселення в болотах Долішньої Австрії, куди австрійський уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Там вона працювала вчителькою баракової школи. У подібні табори смерті, щоб допомогти народу в його стражданнях, йшли кращі сили тогочасної української інтелігенції. Ставали сестрами милосердя, вчили дітей, писали листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. Катря Гриневичева ранки проводила в школі, а решту дня - в бараках, серед людей і їхнього горя. Вона постійно інформує часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, який уряд здійснює щодо українського народу. Також вона висилає свої новели, нариси і статті про Гмінд М.Возняку для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском громадськості Гмінд закривають.

У 1917 р. Катря Гриневичева повертається до Львова. Даремні її прохання дати їй якусь учительську посаду бодай на провінції. Глухими залишаються пан радник двору, панове посли, інспектори зі шкільної ради. До давніх її "гріхів" додався ще й Гмінд. Вона йде працювати в газету «Українське слово», де головним редактором був у той час Льонгин Цегельський, а опісля - до «Ради».

Катря Гриневичева знову активно включається в суспільну працю, головним чином, серед жінок. Вона співробітничає в журналах «Жіноча доля», «Жінка», «Нова хата» та інших. В 1922 році її обрано головою центрального об’єднання українських жінок Галичини і Волині - Союзу Українок. Сподівання на визволення українського народу після розпаду Австро-Угорщини виявилися марними. Замість вишколених Габсбургів прийшов «демократичний» Пілсудський і санаційна Польща, яка не на жарт зайнялась планомірним винищенням всього українського в Галичині.

Для Катрі Гриневичевої вболівання над недолею рідного народу поєднуються з постійною боротьбою за власне виживання, з вічними нестатками. Багато часу займає буденна хатня праця, до цього ж псується здоров’я, часами з’являється зневіра. Та жадоба творчості перемагає. І в 1928 р. виходить у світ її історична повість «Шоломи в сонці», а в 1935 р. - «Шестикрилець». Обі - з часів творення Галицько-Волинської держави. Повість «Шоломи в сонці» Катря Гриневичева присвятила Констянтині Малицькій, авторці відомої пісні «Чом, чом, земле моя?» Як призналася вона опісля, якраз слова пісні «Тут, тут батьки твої пролили кров свою» і були отою першою спонукою взятися за перо і написати повість. Критика дуже неоднозначно сприйняла ці повісті, про них багато писалось, найбільше про її мистецький стиль, їй закидали вибуялий романтизм. Але письменниці найбільше боліло те, що ніхто не хотів розуміти, що саме спонукало її взятись за перо, що викликало оту піднесеність мови. А вона так пристрасно хотіла оповісти про справи Романа Мстиславовича і його прагнення з’єднати все воєдино! Ніхто ні словом не обмовився про актуальність тих проблем, які підіймала Катря Гриневичева (віру у величність свого народу, в його незламний дух, в його непоборність) саме в найчорніші часи розгулу профашистського уряду Польщі, який намагався винищити український народ у Галичині. А це була визначальна тема у творчості Катрі Гриневичевої. Вона прагнула піднести чоло свого народу, віками гнобленого і винищуваного різними зайдами, вселити в нього віру.

І тепер, з відстані часу, можна стверджувати, що це їй вдавалось. В тому, що не вдалось ніяким ворогам зламати сили духу нашого народу, пригасити його волелюбності, є значна лепта діяльності й Катрі Гриневичевої.

Самій же письменниці доля залишала все менше радощів. Сподіване визволення Західної України після возз’єднання українських земель в рамках СРСР перетворилось у страшні репресії, що настали буквально відразу після приходу Радянської Армії. Почались арешти й виселення в Сибір та Казахстан її знайомих, рідних, товаришів по перу. Життя виповнилось довгими днями й ночами, коли очікувала і собі наказу збиратись невідомо куди. Це притлумлює її надії і сподівання, здають нерви і здоров’я. Налякана попередніми діями сталінізму, вона не залишилась у визволеному від фашистів Львові і потягнулась із ключем подібних до неї емігрантів на чужину. 25 грудня 1947 року Катря Гриневичева померла. в містечку Берхтесгаден в Австрії.

Багато моральних і матеріальних труднощів випало на долю цієї української жінки, та вона достойно несла свій хрест, турбуючись лише про те, як прислужитись рідному народові. «Чи будуть мені прощені мої гріхи і чи я спокутувала їх?» - Це її слова, сказані на чужині незадовго до смерті. Це її найбільше хвилювало. Бо гріхами вважала тих 18 літ, прожитих у відчуженні від рідного народу. (Хоч у цьому не було її вини!) Все подальше життя Катрі Гриневичевої - яскравий приклад великої любові до України і жертовного служіння їй. Така велична покута!

То ж не забуваймо цей приклад. Черпаймо в ньому свідомість і сили, адже і нам належить спокутувати свої відчуженість, байдужість, занедбання, які не раз допускаємо щодо рідної Вітчизни!




Вчення Григорія Ващенка –
дороговказ підняття духовності

У всіх кризах та негараздах, які спостерігаємо в Українській Державі (економічних і політичних) є одна першопричина – криза моралі сучасного суспільства.

Суспільство підійшло до демократії, але виявилося морально не дозрілим для неї. Ось і трактують демократію як вседозволеність і всеосудність, використовують її в своїх меркантильних інтересах.

Щоб змінити таку ситуацію, потрібно насамперед звернути увагу на виховання громадян незалежної України. Ніякі укази, рішення й постанови не допоможуть, поки населення України не вдосконалить свою ментальність, поки широкі народні маси не переймуться потребою жити згідно високоморальних засад. А це може забезпечити лише відповідна концепція освіти й виховання. Від освіти й виховання залежить свідомість і світогляд людини, а від них, в свою чергу, залежить, як розвиватиметься, яким шляхом ітиме супільство.

Українська Держава не має потреби винаходити нові концепції освіти й виховання, наша культура й наука багата своїми видатними вченими, педагогами і психологами, які залишили по собі багатющу скарбницю наукових розробок.

Одним з найяскравіших світил української педагогіки є видатний педагог, вчений і публіцист Григорій Ващенко, котрий талановито узгодив вчення Ісуса Христа з потребами сучасності. Сучасності його, Ващенка, і сучасності нашої.

Коли вникаєш у наукові праці Григорія Ващенка, вражає пророчість його дум і неймовірна актуальність його сентенцій саме для нашого часу.

У його працях знаходимо прямо пророчі думки й переконання та турботу про майбутню Україну. Так у 1955 році Ващенко пише "Проект освіти в самостійній Україні". 50-ті роки… Україна розчавлена сталінським режимом, вже й останні криївки героїчної УПА вистежені й знищені енкаведистами, тисячі українських патріотів або знищено, або запроторено в табори… А професор Українського Вільного Університету пише для потреб освіти незалежної Української Держави!

Висловлюючи тверду й пророчу впевненість, що СССР обов'язково розпадеться, Ващенко пише:

"Може статися так, що вороги наші будуть переможені, а коли прийде справа до мирного будівництва на Україні, наш нарід виявить повну непідготованість, і це кінець-кінцем може призвести до того, що нами знову опанують якісь спритні чужинці". Задумаймося над цими словами…

У всіх своїх працях цей видатний педагог і полум'яний патріот турбується, щоб ґрунтовно підготувати українство до омріяного часу незалежності України. Як же незалежній державі обійтися без власної системи освіти, яка відповідала б соціально-політичному устроєві держави, а також психології народу та його національним традиціям? І створив цей великий педагог величаву українську педагогічну науку… Та, на жаль, вона ще не є запотребована нашою державою. Ще послуговується освіта рецидивами совєтської педагогіки або намагається щось запозичати в чужих світах…

Григорій Ващенко народився 1878 року на Полтавщині, навчався в Полтавській духовній семінарії та на словесному відділі Московської духовної академії. Міг отримати духовний сан, але не пішов на це, бо був розчарований поведінкою деяких московських духовних осіб, професорів і студентів, далекою від християнських норм. Сам же відмолоду тяжів до морального ідеалу.

Працюючи в різних школах і гімназіях України, а також Грузії, де приходилося викладати російську, церковнослов'янську, грецьку і латинську мови, а також літературу й історію (що свідчить про його ерудованість та освіченість), Григорій Ващенко набув великого досвіду, котрий добре використав під час творення Української Держави в 1917-1920 рр. Він організовував учительські курси і школи та провадив національно-просвітницьку роботу серед населення Полтавщини. І завжди чітко обстоював українську національну лінію.

Найбільш активним періодом своєї діяльності Ващенко вважав 1921-1923 рр., коли він був керівником організованого ним закладу для підготовки учительських кадрів – трирічних педагогічних курсів ім.Б.Грінченка в с.Біликах Кобеляцького повіту Полтавської губернії, куди було перенесено з Полтави учительську семінарію. "Я поставив завдання зробити з учительської школи в Біликах справжню українську школу, що готувала б народніх учителів-патріотів", – згадував Ващенко. Та незабаром він став жертвою цькувань з боку політичних ортодоксів, зазнав судової погрози і змушений був покинути Білики.

Працював викладачем Полтавського педагогічного інституту, отримав звання професора, був керівником кабінету соціальної педагогіки і завідувачем катедри педагогіки Полтавського інституту народної освіти. В 1929 році було видано його працю "Загальні методи навчання", вона служила підручником для педагогічних інститутів в Україні. Однак до його діяльності пильно приглядалися чекістські органи – і невдовзі Ващенка було визнано "буржуазним націоналістом", знято з посади. Його працю "Загальні методи навчання" було вилучено з ужитку і знищено.

Багато переслідувань і відчайдушної боротьби за можливість служити педагогічній науці зазнав цей вчений у Радянському Союзі. Тому в 1945 році "після великих біженських пригод" (за власним його висловом) прибивається до Німеччини.

З вересня 1945 року Ващенко обійняв посаду професора педагогіки та психології філософського факультету Українського Вільного Університету в Мюнхені. В кінці 1949 року його було обрано ректором Богословсько-педагогічної академії, створеної Українською автокефальною православною церквою.

Мюнхенський період життя Григорія Ващенка позначений надзвичайно плодовитою науковою і громадською діяльністю. Ним створено і видано ґрунтовні праці з педагогіки, психології, ним розроблено основи виховання високо-моральної і національно-патріотичної особистості. Його праці і численні статті в емігрантській українській пресі підтримували дух українців, виховували й вказували правильні й праведні шляхи не лише його сучасникам, а й наступним поколінням.

Про значимість проблем, які піднімав Григорій Ващенко свідчать вже самі назви його праць: "Виховний ідеал" (1946), "Виховання волі і характеру" (1952, 1957), "Тіловиховання волі і характеру", "Хвороби в галузі національної пам'яті", "Гідність особиста і національна" (1954), "Християнство і майбутнє людства", "Загальні методи навчання", "Проект освіти в самостійній Україні" (1957)…

Будучи зосередженим на формуванні українського патріота-християнина, Григорій Ващенко аналізує у своїх роздумах геть усе, що надбане в царині виховання вселюдською педагогікою. У його творах черпаємо багатющу інформацію про педагогічні здобутки інших народів. Вчення мислителів античної доби, Песталоцці, Руссо, Спінози, Декарта, Канта, Шопенгавера, десятків інших світових авторитетів глибоко аналізує український вчений…

Головною заслугою цього видатного педагога є обґрунтування ним педагогічно-виховної концепції, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу. Він розробив виховну систему, спроможну очистити українську духовність від усілякого намулу, принесеного імперськими тоталітарними режимами.

Стисло формулу педагогіки Ващенка можна сформулювати: "Служіння Богові та Україні". Він так і пише в праці "Виховний ідеал": "Основне завдання у вихованні української молоді є виховання волі й характеру під високим гаслом: Служба Богові й Батьківщині".

У праці "Християнство і майбутнє людства" Ващенко твердить:

"Шкільне навчання і виховання мають бути глибоко пройняті духом християнства. Мета школи – виховати всебічно й глибоко освіченого християнина, що був би пройнятий християнською любов'ю, в особистому й суспільному житті дотримувався правил християнської моралі, мав міцну волю і прагнув би до перемоги Добра над Злом, не зупиняючись перед можливими офірами".

"Перша абсолютна вартість для молоді є Бог, друга Батьківщина. Молодь мусить чітко уявляти собі, в чім благо Батьківщини", – твердить Ващенко А благо Батьківщини, за Ващенком, це: державна незалежність, об'єднання всіх українців в одну спільноту, пройняту високим патріотизмом, справедливий державний устрій і справедливий соціяльний устрій, високий рівень народного господарства і розквіт духовної культури, високий рівень здоров'я українського народу. І в цьому ряду благ Батьківщини Ващенко називає "високий релігійно-моральний рівень українського народу, реалізація в житті вчення Христа". ("Виховний ідеал")

"Людину не можна визнати за виховану, коли вона, будучи фізично здоровою і розумово розвиненою, використовує свої здібності й знання лише в своїх особистих інтересах і забуває про свій нарід. Так само ми не можемо визнавати за цілком виховану людину й того, хто, хоч любить свій нарід, але зі сліпою ворожнечею та презирством ставиться до інших народів, незалежно від того, хто ці народи і яка їх історія"

Дбаючи про освіту й виховання в освітніх закладах, Ващенко розширює рамки виховних завдань. Він пише:

"Треба боротися за здорову громадську думку, бо саме вона має вирішальне значення у всіх формах суспільного життя… На жаль, під впливом матеріалістичних систем громадська думка сучасного суспільства часто буває нездорова. Суспільство нерідко цінує грубу егоїстичну силу, що має успіх, і з презирством ставиться до тих, хто через свою шляхетність і альтруїзм зазнає невдачі. Дехто навіть із тих, що називають себе християнами, ототожнює розум з хитрістю, вмінням через ошуканство, брехню і підступ улаштовувати свій матеріальний добробут". ("Християнство і майбутнє людства")

Ващенко закликає до праці всю громадськість:

"Там, де народні маси активні, де верхівка в інтересах цілого народу мусить рахуватися з масами, там зовнішні ознаки вищого положення людини в суспільстві не відіграють рішаючої ролі, там зберігається духовий аристократизм… Джерелом новаторських ідей у реформуванні освіти є громадськість, і її участь веде до демократизації та відкритості суспільства. Замкнутість системи на адміністративному апараті зумовлює її неминучу деградацію". ("Виховний ідеал")

Отож, хочеться закликати всіх, хто прагне щастя для Української держави, дослухатися до вчення Григорія Ващенка, знати його, пам'ятати його та добиватися, щоб такі знання стали обов'язковими для всіх освітян України.




Роман Ковалюк –
благодатний зразок сучасника

2008 року Україна відзначила 1020-ліття Хрещення Русі. Відрадно, що було прийнято рішення відзначати цей знаковий ювілей на державному рівні, але й кожному громадянинові зокрема та кожній громадській чи партійній організації варто замислитися над нашим християнством. Чи ми насправді є християнами? Чи живемо згідно вчення Ісуса Христа? Чи дотримуємося цього вчення у своїй діяльності?

Можна передбачити, що багато хто подумає, що в наш час неможливо докладно дотримуватися вчення Христа, що Його повчання втрачають нині актуальність. Та саме життя спростовує такі, вигідні багатьом, твердження. І в наш час можна жити свято! І цьому маємо немало доказів, лишень треба не закривати очі на них. Слід особливо уважно й трепетно відноситися до благодатних проявів справжнього християнства, які спостерігаємо в сьогоденні. Це найкращі зразки для наслідування!

Яскравим прикладом справжнього християнина і, мабуть тому, щедро Господом обдарованої талантами людини є постать молодого нашого сучасника Романа Ковалюка. Молодим він був і молодим залишився навічно, 10 літ тому покинувши цей світ. Та як багато доброго встиг зробити для України, для людей і для Бога!

Народився Роман 8 травня 1972 року в звичайній українській порядній родині Орисі та Олексія Ковалюків. Змалку його інтеліґентна й побожна бабуся Марія прищепила хлопчикові любов до Господа Бога, і він цю любов прийняв усім сердечком, а згодом розумом своїм плекав і розвивав. Зрештою, посвятив своє життя Господеві, залишаючись і активним свідомим громадянином-патріотом. Щодня в кожній справі думкою був із Всевишнім Творцем. Йому вдалося осягнути найвищу любов як до Всевишнього Творця, так і до людей, до життя, до науки й праці.

Подив і захоплення викликають його діла і здобутки. Навчався Роман у Львівській спеціалізованій школі №4 з поглибленим вивченням англійської мови і паралельно в музичній школі №2. Навчався старанно і цілеспрямовано, здобув ґрунтовні знання з усіх предметів, отримав золоту медаль, опанував англійську, німецьку і польську мови, чудово грав на скрипці, фортепіано і гітарі, десять років грав у камерному оркестрі Львівського університету ім.І.Франка. Гарно співав і танцював, займався бальними танцями, складав пісні, пишучи слова і музику до них. Також був добрим спортовцем, грав у теніс, здійснював велосипедні прогульки, згодом захопився японською боротьбою айкі-доо… При цьому всьому виділявся скромністю і добротою.

Тепер уже опубліковано немало спогадів його однокласників, однокурсників, товаришів і вчителів, з яких довідуємося про його надзвичайну порядність, правильність поведінки і повсякчасне запобігання злим вчинкам товаришів, намагання добрим словом і ласкавою турботою сіяти навколо себе взаєморозуміння і приязнь. І це йому добре вдавалося. Глибоку повагу викликають спогади про те, як зі шкільних літ і надалі Роман вмів унеможливити сварку, припинити бійку, ненав'язливо, але переконливо вказати, як слід поступити в тій чи іншій ситуації. Мов добрий ангел, сіяв навколо себе спокій і любов до людей!

Подиву й поваги гідні його працьовитість і обов'язковість. Відмінне навчання, допомога батькам у турботах про молодшого братчика, здатність добровільно взятися до роботи, для якої не знайшлося охочих. Наприклад, коли в класі не знаходилося бажаючих прополювати клумбу троянд, закріплену за класом, Роман сам виконував це завдання. В університетському оркестрі добровільно взяв на себе обов'язок розставляти пульти і розкладати ноти перед репетицією, кожного разу приходив на пів години раніше і ретельно готував усе необхідне до репетиції, а після неї все складав. Кожну роботу виконував так старанно, ніби це була його єдина справа.

І в усіх своїх діяннях керувався скрупульозним дотримуванням Божих заповідей, щира любов до Господа Бога була основною його рисою. Старався якнайчастіше, майже кожного дня, бувати в церкві та приступати до Святих Тайн, кожну вільну хвилинку використовував для молитви, вервичка завжди була при ньому. Будучи вже студентом фізичного факультету Львівського університету ім.І.Франка, граючи там в оркестрі та навчаючись на курсах японської мови, Роман Ковалюк був і активним членом "Апостольства молитви" та молодіжної релігійної спільноти "Містична Троянда", яка діє при храмі св.Андрія УГКЦ. Його духівник о.Антоній Масюк сказав, що за всі роки свого священства не зустрічав більше такої святої дитини. Роман своїм сміливим привітом "Слава Ісусу Христу", яким впевнено вітався і в університеті, не одного змушував задуматися…

І Господь Бог щедро винагороджував Романа, все йому вдавалося, у всьому був найкращим. Закінчив з відзнакою університет, залишився на кафедрі фізики, здобув престижний ґрант від Японського Уряду для дворічного стажування в Японії. На конкурсі, влаштованому Японським посольством у Києві, виявився кращим із 50 претендентів.

Так почався японський період його життя. Цікава наукова праця, виступи на міжнародних конференціях і велике коло нових знайомств. А знайомства ці він, здебільшого, наводив на стежках Божих. Знайшов у Токіо католицькі храми і став не лише їх прихожанином, а й активним мирянином. Організував у токійському храмі хор, яким диригував, і навчив японців співати українських коляд та своєї улюбленої пісні "Просимо тя, Діво". Завжди і всюди якнайкраще репрезентував незнайому для японців Україну. Тепер уже опубліковано вражаючі відгуки багатьох японців та представників інших країн про Романа. Всі його любили, всі ним захоплювалися, завдяки йому пізнавали Україну, її мистецтво, бо Роман в студентському гуртожитку зорганізував культурно-мистецький куточок України.

В подяку Господеві за ці успіхи Роман постановив десяту частину своєї стипендії віддати на Божі справи і, приїхавши у відпустку, пожертвував на церкву 3600 доларів.

У січні 1998 року Роман Ковалюк після перемоги у відбіркових турах став лауреатом ІХ Міжнародного пісенного фестивалю в Японії. Журі, відомі японські співаки і навіть принц Японії були в захопленні від його натхненного й щирого виконання "Червоної рути".

Коли вдумуєшся в усі ці здобутки Романа Ковалюка, що творились ним з іменем Господа на устах і в душі, то приходить думка, що він, мабуть, був післанцем Господа на землі. Але так як споконвіків Дух небесний має спротив злого духа, так і в Романовій долі проявилась дія злих сил. 19 лютого 1998 року Романа знайшли вбитим на території Токійського університету. Досі невідомо, хто і чому це вкоїв.

Закінчилося земне життя цієї незвичайної особистості. Можливо, йому призначена Всевишнім якась значна місія в царстві небесному… Нам же залишився яскравий світлий слід людини, що жила поміж нами, та жила нероздільно з Господом Богом. Тепер, 10 літ після його смерті, коли зібрано й осмислено різні сторони життя й діяльності Романа Ковалюка, ми можемо вповні осягнути, якою може і повинна бути людина, якою хоче бачити людину Господь Бог. Чи може бути кращий орієнтир для наслідування?!

Тож, застановімося над благодатним прикладом Романа Ковалюка. Намагаймося і в собі виховувати такі різносторонні чесноти й таланти та просімо Господа Бога помочі у цьому.


 

   Copyright ©2008-2009 Kupchyk (kupchyk.lviv.ua)