Український жіночий героїзм

Український жіночий героїзм… Вперше над цією темою я задумалась на початку українського відродження 80-90 років минулого століття, коли почула з уст відомого у Львові і дуже шанованого мною священика о.Ярослава Тихого таку фразу: “Всюди, де важко й небезпечно, попереду були жінки”. Отець розвивав цю тезу, починаючи від часів Ісуса Христа, акцентував на тому моменті, коли розп’яли Ісуса Христа, апостоли, вражені й налякані, зачинились у скритому приміщенні, боячись можливих переслідувань щодо себе, здавалося, що справа Ісуса Христа загинула, що все пропало, відступило перед жорстоким злом… І у цей важкий момент саме жінки, жінки-мироносиці, не злякались, а пішли вперед, пішли виконувати те, що вважали своїм обов’язком. І саме їм ангел сповістив благу вість…

Споглядаючи під таким ракурсом на історію України, бачимо на всіх її сторінках яскраві ілюстрації жіночого героїзму.

З найдавніших переказів і легенд докнязівського періоду доходять до нас відомості про прадавнє жіноцтво України: Либідь, сестру засновників Києва, Доброгніву, дочку київського посадника Уліба, княгиню Ірину Аскольдову та інших. І завжди перекази підкреслюють, що цим жінкам були притаманні мудрість і мужність. У часи, коли багато народів оспівували лише жіночу красу своїх дочок, українські легенди й літописи відзначали героїзм і патріотизм, притаманний українському жіноцтву.

Впродовж усієї багатовікової нашої історії можемо побачити величні постаті жінок героїчного духу, які захоплювали сучасників, прославляли наш народ та служили надихаючими прикладами для наступних поколінь. Якою небувалою на свій час жінкою була княгиня Ольга, яка зуміла зберегти і зміцнити велику державу, знайти, зрозуміти та вказати майбутнім поколінням вірний шлях до Бога, а тим самим до майбутнього в контакті із Всевишнім Творцем!

Задумаймось, яку мудрість і мужність треба було мати, щоб повернути у ті давні часи колесо історії, щоб зробити перший крок української нації по шляху християнства… І зробила його українська жінка!

А жінка іншої епохи та відмінної долі – Настуся Лісовська, легендарна Роксоляна. Хіба це не героїзм, потрапивши (не по своїй вині) у полон, не бути безмовною рабинею, а змусити себе поважати, прислухатись до її порад у вирішенні найважливіших проблем тогочасної політики? Хіба це не переконлива перемога українського інтелекту над цілим східним світом? На жаль, ми ще дотепер сприймаємо Роксоляну як якусь легендарну й легковажну, а не історичну постать, дотепер нехтуємо знати, як її розум і політику фіксували у своїх документах тогочасні політики та наступні історики.

Бурхлива козацька доба – відродження знівеченої ворогами української державності, породила цілу плеяду гордих, незрівнянно сміливих, дійових жінок. Це ж вони після загибелі чоловіка держали цивільне життя й господарку країни, виховували нових героїв, а коли треба було, боронили батьківські оселі.

Так з часів козаччини до нас пробився промінь яскравого подвигу Олени Завісної, дружини сотника Михайла Завісного, коменданта замку містечка Буші на Поділлі. Коли у 1654 році польське військо під командуванням Степана Чарнецького намагалось приступом взяти замок, коли поліг у нерівному бою її чоловік, Олена Завісна, не зважаючи на пропозиції здаватись та обіцянки ґарантувати всім оборонцям життя, підпалила порохівню й висадила у повітря себе, своїх дітей та рештку оборонців, при тому знищила і багато ворогів.

Роздумуючи над роллю жінки в боротьбі за національну незалежність, зокрема в часи козаччини, Ганна Чикаленко-Келлер писала:

“У той час козацька старшина та й самі козаки провадили войовниче життя, обороняючи кордони перед чужими наїзниками. Жінки часто мусили йти з чоловіками в похід. Навіть брати участь у боях. Борючись разом з чоловіками за свободу своєї держави, жінки того часу проявляли енергію та силу характеру. У відсутності чоловіка українська жінка проявляла самопевність, вміла дбати про себе та свою сім’ю. Вона брала участь у політичному житті. Засідала в сеймі й виступала на віче, брала участь у судових процесах…”

В епоху багатолітнього поневолення України різними окупантами (Східної – Московією, Західної – Австро-Угорщиною та Польщею) кращі дочки України не корилися, вони нарівні з патріотами-чоловіками включились у битви не криваві, але не менш важкі і небезпечні – битви за наші права на нашій землі, за збереження своєї окремішності та самобутності мови й культури.

Своєю доброчинною діяльністю, активною працею на ниві просвітництва українка утверджувала себе і свою націю. Громадянський подвиг українських жінок у боротьбі за виживання української мови та народних традицій може бути прикладом для всіх жінок світу.

На цей раз жінки взялись за гострі пера. Могутньо лунали голоси Олени Пчілки, Марко Вовчок, Ганни Барвінок, Ольги Кобилянської, Христі Алчевської, Уляни Кравченко, Марійки Підгірянки, Костянтини Малицької, Ольги Дучимінської та багатьох інших. Багато українок віддало найкращі роки життя для розвитку української літератури, всупереч неймовірних цькувань всього, що українське, чи то з боку російського царизму чи від польської шовіністичної держави. Щоб творити у той час і творити для української справи, немало треба було мужності, та українським жінкам ніколи її не бракувало.

Найяскравішим світочем серед воїнів пера і думки була Леся Українка. Фізично делікатна Леся своєю поезією сміливо бичує можновладців, стоїть на варті знедолених, закликає до боротьби в ім’я правди і справедливості на землі. Її заклична поезія неповторна, пристрасна, захоплююча. В той час не було поета, який би так, як вона, чітко і рішуче визначав мету боротьби за щастя і свободу людства. Леся – “єдиний мужчина” у тогочасній поезії, за визначенням І.Франка. Її поезія стала зразком для цілого ряду поетес – борців за волю народу.

Наші славні попередниці подавали чудові приклади героїчного і жертовного служіння рідному народові. Більшість українських письменниць, особливо в першій половині ХХ століття, працювали народними вчительками, дбаючи про освітнє й духовне підняття своєї нації. Переборювали при цьому не лише скрутні матеріальні обставини, значно гірші за сьогоднішні нестатки, а й інтенсивне цькування й переслідуваня антиукраїнськи настроєної державної влади.

Варто лише згадати долю Катрі Гриневичевої. Ця дівчина, яка виросла у заможній спольщеній родині і до вісімнадцяти років навіть не знала української мови, коли усвідомила свою національну приналежність та збагнула всі кривди, яких зазнавав український народ в умовах польської держави, постановила собі подальшим своїм життям спокутувати «свій гріх» перед власним народом. І робила це героїчно. Ідеями українського патріотизму були пройняті всі художні твори цієї письменниці, назвичайною самопожертвою і самопосвятою була виповнена її педагогічна діяльність. Заможне спольщене суспільство, родина, давні приятелі відвернулися від неї, насміхалися із неї та її матеріальних нестатків Адже перед нею, добре освіченою вчителькою, яка осмілилась кинути виклик шовіністичній польській політиці, закрилися всі двері до державного вчителювання та заробляння на своє прожиття.

В час першої світової війни Катря Гриневичева їде у Гмінд - невелике поселення у болотах Долішньої Австрії, куди уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини, боячись, що вони можуть стати на бік Росії. Фактично, тим прирік їх на вмирання від голоду і хворіб. Там Катря Гриневичева працювала вчителькою баракової школи. У подібні табори смерті, щоб допомогти народу у його стражданнях, йшли кращі сили тогочасної української інтелігенції. Ставали сестрами милосердя, учили дітей, писали листи і скарги, надавали першу необхідну допомогу. Катря Гриневичева ранки проводила в школі, а решту дня - в бараках, серед людей і їхнього горя. Вона постійно інформує часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини і про геноцид, у якому уряд вправляється над українським народом. Вона також висилає М.Возняку свої новели, нариси і статті про Гмінд для публікації у «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули весь світ. Під тиском громадськості Гмінд закривають, людей звільняють. Чи це не подвиг Катрі Гриневичевої?

Небачений у світі героїзм проявляли українки в добу визвольних змагань українського народу в період Першої Світової війни та боротьби за Українську державу.

Геройськими подвигами прославились українські дівчата–січовички, які, не вагаючись, стали поруч чоловіків на прю з найбільшим ворогом українства – московською навалою. Видатною історичною реальністю стала жіноча чота Січового Стрілецтва. Активність і героїзм українських дівчат, що створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування Першої Світової війни були воістину унікальними. Австрійські газети відзначали, що це перші жінки у бойових формаціях Європи. А було їх немало – 33 - у сформованій ще до війни жіночій чоті УСС-ІІ.

Олена Степанівна, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин... Ці та інші жіночі імена пробиваються до нас із тих важких, але героїчних днів. Жінки – стрільці та санітарки - витримали пекло бою під Маківкою. Після цього бою Олена Степанів та Софія Галечко були нагороджені срібними медалями хоробрості.

Згадуючи військові дії 1914-1918 років та участь в них українських жінок, пам’ятаймо, що тоді, вперше після тривалої відсутності української держави та українського війська, Україна творила свою власну армію, із добровольців, не з примусу.І відразу зголошувалися молоді жінки й дівчата, які покидали рідні домівки, затишні аудиторії задля того, щоб служити загальноукраїнській справі.

Якось навіть моторошно ставити запитання: а чи сьогоднішня молодь, навіть та, що служить чи навчається у військових структурах, керується такими ж почуттями? Чи готова захищати Незалежну Україну?

Героїка національно-визвольних змагань 1914-1919 рр. надихала до чину й наступні покоління. У 1920 р. виникає УВО ( Українська Військова Організація ). у ній особливо відзначається Ольга Басараб, яка раніше разом з Оленою Степанів організовувала в 1914 році згадану жіночу чоту УСС, і яка все своє коротке життя посвятила боротьбі за здобуття української держави. Закінчивши своє життя мученицькою смертю в польській тюрмі, Ольга Басараб стала символом нескореності й героїзму українського жіноцтва.

І мабуть, саме такий приклад надихав на боротьбу наступні покоління. Особливо багато послідовниць її появилося у напружені дні Другої Світової війни і повоєнних літ, коли численні когорти патріотів України намагались у час боротьби двох окупантів позбутися їхнього ярма. У відчайдушному спротиві встановленню нової комуністичої влади гинуло чимало українських патріоток, але гинули не як безвольні пасивні жертви, а як герої, які і смертю своєю утверджували торжество національної ідеї.

Ліга Українських Жінок кількаразово проводила академії, присвячені учасникам славнозвісного “Процесу 59-ти”, де з трепетом згадували юних нескорених львівських студенток, які з гордим викликом зустріли смертні вироки, вони не плакали, не благали ворога про пощаду, а лише турбувалися, щоб достойно прийняти смерть та змогти кликнути “Слава Україні!”

Та все ж, ще далеко не всім відомо про цей процес, про цю знаменну сторінку нашої історії. Коли у 1939 році Галичина була окупована новою, большевицькою владою, так званим “визволителям” прийшлось зустрітися із надзвичайною стійкістю і мужністю галицької патріотичної молоді. Особливо виділялося галицьке студенство, яке, позбувшись тотальної полонізації та агресивного польського шовінізму, піднялося утверджувати національні українські ідеї.

Та це не входило в плани нового окупанта. Для утвердження влади страху і знищення націоналізму в 1940-1941 роках було здійснено широку хвилю репресій щодо молоді, переважно студентів львівського університету, та було підготовлено сенсаційний політичний процес, відомий під назвою “процесу-59-ти” (його ще називали процесом Другої Екзекутиви ОУН). На ньому судили 59 молодих патріотів, серед яких було двадцять двоє (22) дівчат. Їх звинувачували у приналежності до ОУН. Перед процесом було тривале, більш як 4-місячне слідство, що відзначалося використанням характерих для радянського “правосуддя” методів терору і катувань, приниження людської гідності обвинувачених. Та не вдалося принизити гідність молодих патріотів. Під час слідства виявилося, що переважна більшість підсудних відкрито декларувала свою патріотичну антирадянську позицію. Тому процес було проведено у закритому режимі, і він не набув широкого розголосу, оскільки поведінка підсудних не надавалася для радянської пропаганди. І хоч вирок суду був по-пролетарськи прямолінійним і строгим – 42 обвинувачених, в тому числі 11 дівчат, було засуджено до розстрілу – переможцями на “Процесі 59-ти” вийшли молоді українські патріоти.

Та найбільш масовим став жіночий героїзм у національно-визвольних змаганнях ОУН-УПА, які розгорнулися в роки Другої Світової війни і тривали ще протягом багатьох років радянської влади. І хоч після завершення війни та новітнього переділу Європи стало очевидним, що не було в той час надії на самостійну українську державу, для формування українського національного світогляду, для утвердження державницької мрії про власну державу і, зрештою, для наглядного й остаточного доведення, що собою являє комуністична тоталітарна система, ця боротьба мала неоціненне значення. Тоді ж виявилася національна еліта західно-українських земель, гордістю української нації є славні герої і героїні УПА – безпрецедентного військового формування в історії воєн та члени підпільної ОУН.

У цій боротьбі масово були задіяні жінки, і вони яскраво демонстрували свої різнобічні таланти, мужність, виносливість і нескореність. Українські підпільниці були розвідницями, зв’язковими, бійцями та ідеологами. Назавжди залишаться в народній пам’яті імена Катрусі Зарицької, Богдани Світлик, Галини Дидик, Олександри Паєвської, Люби Гайовської та багатьох інших.

Зрештою, наших нескорених жінок-політв’язнів подивляв і дотепер подивляє весь світ. З-під залізної завіси Радянського Союзу донеслась за кордони відомість про жінок, які відбували у тюрмі 25-річний термін ув’язнення, причому, це було в час, коли офіційно у радянському законодавстві вже не існувало такого покарання. Про них довідувалися, переповідали, друкували все, що вдалося дізнатися, обурювалися большевицькою облудою та захоплювалися стійкістю Катерини Зарицької, Галини Дидик, Ольги Ільків і Дарії Гусяк – бо саме вони були тими незламними політв’язнями.

Їхніми слідами, в 60-ті роки ішли когорти нових патріотів, котрі в інших умовах плекали такі ж волелюбні ідеї, так само не могли змиритися з несправедливістю та чужоземним гнобленням… Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, Олена Антонів, Атена Пашко, –- ці жіночі імена вже широко відомі, а скільки героїчних імен мусимо ще відкрити для себе, запам’ятати, шанувати – і наслідувати їхню принциповість та саможертовність вже у нових, але теж складних обставинах.

Серед шестидесятниць були і ті, хто вже відбув ув’язнення, та не змінив своїх поглядів, не хотів мовчки миритися із злом. Хто з нас не знає нашої славної Ірини Сеник, яка 34 роки свого життя провела по тюрмах і таборах, але не скорилася.

На жаль, про багатьох жінок, які з любові до України жертвували їй свою працю і своє життя, ми ще не знаємо, або знаємо дуже мало. Скільки їх, котрі могли б бути достойними матерями і виховати патріотів України, рішуче позбавляли себе життя, щоб не датись у руки звироднілому ворогові...

Немало прикладів жіночого героїзму маємо на Східній Україні. Історично так склалося, що нашу землю було поділено між різними чужими державами, та український волелюбний дух, українська тяга до справедливості жила в обох розділених частинах українців. Знаємо багато славних жінок із Східної України, перед якими і ми, і наступні покоління, схиляємо голови та на їхніх прикладах маємо вчитися, як мусимо поступати, якщо справді любимо свою Вітчизну і справді бажаємо для неї добра, добра для всіх, добра, основаного на дотриманні законів Божих.

Людмила Старицька-Черняхівська і її донька Вероніка Черняхівська, Харитя Кононенко, Віра Бабенко, Маруся Тарасенко, Олена Теліга, Алла Горська та ін. – їх знаємо, перед ними низько схиляємо голови…

А яким героїзмом було сповнене життя тих, котрі були ув’язнені, вивезені в Сибір, котрі у нелюдських умовах карались, мучились, але не каялись. Ніякі знущання та труднощі не здатні були принизити їхньої гідності, в екстремальних умовах вони не опускались, не деградували, а ще більше поглиблювали свою духовність, гартували свій незнищенний дух.

Славлячи героїнь боротьби, ми не повинні забувати героїзму українських матерів, які в умовах несправедливої, облудливої і безбожної системи зуміли виховати порядних дітей, релігійних і національно свідомих. Саме на них тепер покладає надії Україна, саме вони повинні збудувати Українську Державу такою, за яку боролися наші герої. А це теж боротьба, і вона теж вимагає мужності, самовідданості та певного героїзму.

То ж черпаймо такі якості і в собі!

лютий 2000 р.




Княгиня Ольга

"Була вона християнським предтечею Руської землі, як рання зірка перед приходом сонця, – читаємо в першому українському літописі "Повість времяних літ", – немов місяць уночі; її життя так ясніло між невірними людьми, як перлина в болоті, бо люди ще не були обмиті святим Хрищенням. А вона обмилась у святій купелі й зняла з себе гріховну одежу старого Адама, і зодягнулася в нового – у Христа. А ми скажімо їй: "Радій, руське пізнання Бога, початку нашого примирення з Ним! Вона перша від Русі ввійшла в Царство Небесне, і її прославляють сини Русі як свою володарку, бо вона і після смерті молить Бога за Русь-Україну"..

Отак ченцем Нестором (1056–1114) написано про Ольгу – дружину володаря Київської держави князя Ігоря, матір Святослава й бабуню св.Володимира. Літописці, історіографи й життєписці Святих висловлюються про княгиню Ольгу як про мудру правительку свого народу. По смерті Ігоря (945 р.) вона керувала державою від імені малолітнього сина Святослава, котрий згідно з тодішніми законами був наступником свого батька. І напрочуд добре, вміло та мужньо керувала великою державою. .

Ольга, котра була доброю порадницею, вірною і люблячою дружиною Ігореві, жорстоко відімстила збунтованому племені древлян, які вбили Ігоря. Така помста за вбивство цілком узгоджувалася з тодішнім методом правління та поганськими законами. .

Однак саме княгині Ользі Господь дарував великий дар прозріння і пізнання істинного Бога. Підставою до цього, мабуть, були її особисті риси: розум, справедливість, доброта й щирість вдачі. Княгиня Ольга, як свідчать літописи, до народу свого була ласкавою й милосердною, нікому не чинила кривди, праведно судила, справедливо карала, щедро винагороджувала, убогим і немічним допомагала, просьби та скарги вислуховувала… .

Ставши християнкою, вона показала народові нове життя. За її панування християнство стає другою, поруч з поганською, державною релігією. А її внук – великий князь Володимир – довершив почату княгинею справу, й Київська Русь стала християнською державою. .

Син Ольги, хоробрий князь Святослав, не пішов за прикладом матері, хоч ніколи нікому не забороняв сповідувати християнство. Сам же не рішився піти проти усталеної громадської думки поган. Це, вочевидь, вимагало значно більшої хоробрості, ніж на полі бою. В "Повісті времяних літ" читаємо, що Ольга часто говорила синові: "Сину мій, я пізнала Бога і тішуся; та й ти, як пізнаєш його, будеш радіти". Але він не зважав на це, кажучи: "Як я можу прийняти новий закон? Мої вояки будуть з того сміятись"….

Видається, і в наш час багатьом високопосадовим і публічним людям забракає сміливості вголос визнавати Всевишнього Творця і слідувати його заповідям. Бо як інакше пояснити, що люди, які вважають себе християнами, соромляться вести християнським шляхом свою країну? Прикриваються облудними словами про демократію, свободу совісті, а насправді бояться розірвати пута силоміць насадженого атеїзму. Атеїзму, що є добровільним невіглаством, добровільною сліпотою, бо як інакше назвати тих, хто говорить про закони природи і закони суспільного розвитку, не задумуючись, хто ж створив, видав ці закони. .

/ Використано матеріали видання "А.Й.Г.Трух. ЖИТТЯ СВЯТИХ", т.3, стор.50–82 /




Наталія Кобринська

(8.06.1855–22.01.1920)


Українська письменниця, громадська діячка, засновниця жіночого руху на західгоукраїнських землях Наталія Кобринська походить з роду Озаркевичів, відомого своєю культурно-просітницькою діяльністю.

Народилася вона 8 червня 1855 р. у с.Белелуя (тепер Снятинського району Івано-Франківської обл.) у великій сім'ї священика Івана Озаркевича.

Загальну освіту Наталя дістала вдома: батько навчав її української, російської, польської, німецької та французької мов. На формування поглядів майбутньої письменниці великий вплив справили традиції рідного дому, в якому панувала любов до книги, до мистецтва. Бібліотека Озаркевичів, що викликала захоплення всіх, хто її бачив, стала першоджерелом знань для охочої до книг дівчини.

Дід: Іван Озаркевич (1794–1854) – греко-католицький священик, громадський діяч і письменник, ініціатор українського театру в Галичині. У власних переробках ставив п'єси Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, переклав українською мовою "Басні Езопа", видав збірку власних віршів "Стихотворенія".

Батько: Іван Озаркевич (1826–1903) – теж греко-католицький священик і громадський діяч. Посол до Галицького сейму (1867-1876) і австрійського парламенту (1873-1891). У 1893 р. очолив 220-членну депутацію галицьких українців до австрійського цісаря зі скаргою на галицьку адміністрацію. Писав проповіді, вірші.

Жіноцтво священичих родин відігравало помітну роль у своєму середовищі. Жінки займалися церковними справами, добре знали народну обрядовість та релігійні звичаї і неформально давали поради священикам. Усі жінки зі священичих родин були ближчі до селянок, ніж священики до селян. Жінки росли разом, виконували ті самі обов'язки і відчували такий самий страх перд недугами і нестатками на селі. Саме цей зв'язок між жінками різних станів створив основу для жіночої організації, майбутнього "Союзу Українок".

Наталія росла в середовищі, де жінки брали активну участь у всіх дискусіях. Вона згадувала, що завжди могла дістати в домах інших священиків книжки німецьких та англійських філософів і натуралістів (очевидно, мовою оригіналу). Читаючи твори І.Франка, де поєднувалися український патріотизм і соціалізм, Кобринська зрозуміла, що "тільки на національних підставах може піднестися маса до загальної культури й цивілізації".

У 1874 p. Наталія Озаркевич одружилася з молодим священиком Теофілом Кобринським, відомим на той час співаком, піаністом, композитором і фольклористом. Він був її щирим другом, порадником і однодумцем; палко заохочував перші літературні спроби дружини, розвивав літературні смаки та уподобання. Але їхнє щастя було недовгим. 1882 p. T.Кобринський несподівано помер, і Наталії довелося повернутися до батьківського дому.

Щоб хоч трохи втамувати біль від втрати чоловіка, Н.Кобринська разом із батьком виїхала до Відня. Тут вона зустріла публіциста, літературознавця і громадського діяча Остапа Терлецького, який умовив її взятися за перо.

1883 p. Н.Кобринська написала своє перше оповідання «Пані Шумінська», перейменоване згодом на «Дух часу». Твір отримав загальне схвалення віденського товариства студентів-українців «Січ». Успіх надихнув Н.Кобринську остаточно стати на літературний шлях.

Пoвepнyвшись до Галичини, Наталія Кобринська почала налагоджувати культурно-політичні зв'язки. З її ініціативи було засновано «Товариство руських жінок» у Станіславі, розпочато видання жіночого альманаху «Перший вінок», вона організувала видавництво «Жіноча бібліотека» і випустила три книги альманаху «Наша доля».

8 грудня 1884 р. Товариство руських жінок скликало перші загальні збори. Цей день в історії укр. жіночого руху становить його початкову дату. Ці перші жіночі збори були тріумфом нових ідей, які, будучи переконливо передані, дійшли до умів і сердець зібраного жіноцтва. "Гаряча промова Наталі Кобринської зачарувала присутніх. Особливо для молодших душ, спраглих небуденства й нових доріг вона була "п'янким нектаром", – згадувала Олена Кисілевська. – Постав великий підйом, усі зібрані жінки, а навіть молоденькі панночки (в коротких сукнях, бо довгі носили дорослі) підходили до стола на підвищенні, де поруч Кобринської учителька Ничаївна з другими приймала зголошення і вписи до новоствореного незалежного жіночого Товариства".

На З'їзді було проголошено ідею соборності України і жертовної праці для народних мас, особливо для піднесення культурного рівня сільського жіноцтва. Ці ідеї глибоко запали в душі присутніх…

1884-1895 рр. стали найбільш плідним періодом у творчості Н.Кобринської. У ці роки вона написала оповідання «Янова» (1885), «Виборець» (1889), повість «Ядзя і Катруся» (1890-1893). У другій половині 90-х років письменниця, експериментуючи в стилі модерну, захопилася художнім дослідженням філософії душі, людської психіки (психологічний етюд «Душа», психограми «Відцвітає», «Руки»), фантазіями на матеріалах вірувань, демонології («Рожа», «Блудний метеор», «Омен» ін.).

Одночасно письменниця продовжувала активну діяльність у феміністичному русі, зокрема подала разом з О.Кобилянською, У.Кравченко, Є.Ярошинською ряд петицій до австрійського парламенту, домагаючись права на навчання жінок в університетах, на відкриття української жіночої гімназії.

На межі двох століть вийшли збірками вибрані твори письменниці — «Дух часу» (1898), «Казки» (1904), «Ядзя і Катруся» (1904).

Перша світова війна безпосередньо вплинула на життя Наталії Кобринської. В 1915 p. її було звинувачено у шпигунстві на користь Росії й заарештовано. Якби не зусилля адвоката, відомого українського письменника А.Чайковського, вона б опинилася в одному з австрійських концтаборів.

В 1918 p. H.Кобринська підготувала збірку "Воєнні новели", до якої увійшли твори «Брати», «Тіні», «Лист» та ін. Це 6yла її лебедина пісня.

22 січня 1920 p. письменниця померла.

У першу річницю смерті H.Кобринської, 1921 p., українські письменники Галичини видали збірку творів, присвячених її пам'яті, під заголовком «Першому українському борцеві за права жінки».

Кращі твори Наталії Кобринської стали цінним надбанням української літератури, а культурно-громадська, перш за все феміністична діяльність, — неповторною сторінкою в історії суспільно-демократичного руху.


Література:
Кобринська H. І. Вибрані твори. - К., Дніпро, 1980
Кобринська H. І. Вибрані оповідання. - Львів, 1954
Кобринська H. І. Дух часу: Оповідання, повість. – Львів, 1990
Козачок Я., Козачок М. Дві долі – дві зорі: Наталя Кобринська, Євгенія Ярошинська / Під ред. Л. П. Садової./ Тернопіль, 1997
Погребенник Ф. Три фотопортрети Наталі Кобринської // Слово і час. - 1995. - №5/6. - С.31-32.




Ганна Дмитерко-Ратич – жінка, овіяна легендами

(1893-1981)

Коли після довгих літ поневолення України наш народ отримав волю, то найбільш вражаючим виявився феномен людської пам'яті. Скільки славних імен наших попередників-краян ми почули, котрі, здавалось, давно і назавжди забуті, бо жили і діяли ці особи давно, а офіційна історіографія старанно замовчувала їх імена, за згадування яких можна було і самому дістати ярлик "ворога народу"!

Та, на щастя, минули ці чорні часи, і гордим парадом перед нами виступають десятки і сотні славних синів і дочок України, чиї життєписи скривались, замовчувалися тоталітарним режимом, а тепер захоплюють і вражають нас, викликають почуття гордості та бажання бути подібними до них.

Не вдалось поневолювачам викреслити їх з історичної пам'яті народу. І тепер життя славних попередників має потужний виховний заряд і вибухову силу, що не дасть миритися з чужим гнітом...

Серед наново відкритих і уславлених імен українських героїнь національних змагань 20-років ХХ століття гідне місце посідає Гандзя Дмитерко. Саме під таким ім'ям увійшла в історію Ганна Дмитерко-Ратич – боєць жіночої чоти Січового Стрілецтва.

Жіноча чота Січового Стрілецтва – це не міф, це історична реальність. Активність дівчат, що добровільно створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь випробування жорстокої Першої світової війни – унікальна. Австрійські газети відмічали, що це перші жінки у бойових формаціях Європи. А було їх немало – тридцять три у сформованій ще до війни жіночій чоті УСС-ІІ.

У той героїчний час виникла пісня:


Хто то там іде і перід веде? Диво – це наші дівчата.
Личко, як мак, кругом козак, душа стрілецька завзята.
Не цілуйте їх – на війні це гріх, ви приберіть їх квітками.
Слава тим жінкам, славним козачкам між січовими стрільцями!

Це повною мірою відноситься до Гандзі Дмитерко.

Довгим і крутим був шлях цієї героїні. Ще в ті далекі часи інша національна героїня, тепер уже широко відома у нас, Олена Степанівна писала: „Гандзя Дмитерко була взірцем для всіх жінок. Це була прекрасна дружина, ніжна мати. Добра і чуйна порадниця і невтомна трудівниця. Але найголовніше - вона залишилась українською патріоткою".

Народилася Ганна Дмитерко 9 лютого 1893 року в с.Підберізці коло Львова. Закінчила Учительський Семінар, належала до Стрілецького Пласту та товариства Січових Стрільців у Львові.

Ще перед Львівським здвигом 28 червня 1914 року вона за блискучий вишкіл була нагороджена стрілецькою відзнакою, а через кілька тижнів показувала такий же вишкіл на полі бою.

Із серпня 1914 року вона служить у сотні усусусів в Гаях і в травні 1915 р. бере активну участь у боєвих діях на горі Маківці.

Від вересня 1915 року Гандзя Дмитерко служить при інтендатурі в Коші, а в 1918-1920 роках – при допоміжній службі в бригаді УСС.

В бригаді УСС-ів вона знайомиться з вістуном УСС Василем Ратичем, і в 1919 році вони вінчаються у церкві с.Лісники.

Після Першої Світової війни Ганна Дмитерко вчителювала, а в час Другої Світової війни вона разом з чоловіком і молодшими дітьми емігрує до США, де бере активну участь в українських громадських організаціях і товариствах. Була членкинею Пластової Старшини і Товариства Українських Комбатантів.

„Любити Україну - завжди було справою жертовною", - писала Г.Дмитерко. Ця любов допомагала їй долати труднощі, переносити злигодні емігрантського життя. Незважаючи на похилий вік і підірване здоров'я, вона не прагне тихого життя. Почесний член Братства Українських Січових Стрільців, Спілки Бувших Вояків України, вона опікується „Пластом", працює в Союзі Українок Америки, одну з філій якої названо потім її ім'ям.

Ось що вона сказала за два місяці до своєї смерті:

„Подвиг жінки-українки в долі нашого народу став історичною традицією. Вона бере початок ще від великої княгині Ольги. Впродовж століть жінка-українка зберігала в собі прагнення до волі, яке поєднувалося з почуттям високої гідності й відповідальності за щастя рідного народу".

Померла Ганна Дмитерко-Ратич у США 3 квітня 1981 року, маючи 88 літ.

Її чоловік Василь Ратич, що народився 26 квітня 1888 року у с.Вербиці, закінчив з відзнакою гімназію у Бережанах. Після участі у визвольній боротьбі в рядах УСС-ів та після закінчення Першої Світової війни він був професором гімназії в Рогатині та інспектором шкільництва на Рогатинщині.

Помер Василь Ратич в еміграції у США 10 травня 1953 року. Похований у Нью-Джерсі.

У Ганни і Василя Ратичів народилося четверо дітей: Любомир, Олег, Володар і Ростислав. Олег і Володар в час Другої Світової війни служили у першій Українській Дивізії, куди вступили добровольцями в перші дні творення Дивізії. Стали свідомими продовжувачами своїх батьків у боротьбі за незалежність і волю України. Брали участь у боях під Бродами. У липні 1944 року Володар, який був воєнним кореспондентом, загинув під Бродами.

Отже, сини Ганни Дмитерко-Ратич, цієї полум'яної українки-патріотки, своїм життям підтвердили її патріотизм та вміння і хоробро воювати , і гідно виховувати дітей.

Земля, яка породила таких жінок, має Велике Майбутнє!




Богдана Світлик–Литвинко

(24.ІV.1918 - 28.ХІІ.1948)

Якось тихо й непомітно пропустило наше суспільство в 2008 році ювілей вірної й жертовної дочки України Богдани Світлик. А була це постать неординарна і варта якнайбільшої шани й пам'яті.

Богдана Світлик – активний член ОУН, редактор підпільних пропагандистських видань, талановита письменниця, яка нітрохи не жила для себе, лише – для України, за неї і віддала своє молоде життя.

Ця талановита, освічена, ерудована, красива жінка з неабияким письменницьким хистом мала всі підстави стати видатною письменницею, науковцем, мистецтвознавцем, щасливою дружиною і матір’ю, – та вона зреклась кар’єри і особистого щастя й вибрала шлях революційної боротьби – стала активним членом Організації Українських Націоналістів.

Народившись 24 квітня 1918 року в м.Перемишлі, Богдана-Марія (як її було охрещено) разом із батьками Юліяном та Марією незабаром переїхали до Львова. Тут пройшли дитячі літа Богдани, тут вона почала освіту в "Рідній Школі" ім Б.Грінченка. Згодом навчалася у гімназії сестер-василіянок і в гімназії "Рідної Школи" ім. Іллі та Іванни Кокорудзів, яку закінчила з відзнакою у 1936 р. Поступила на класичну філологію у Львівському університеті, де вчилася три роки.

Та цю здібну молоду дівчину вабили не лише власні знання й власні перспективи… Із загостреним почуттям справедливості вболівала вона над поневоленням українського народу, прагнула якось покращити його долю.

Отож Богдана Світлик вступила в ОУН, сумлінно й ініціативно виконувала відповідальні доручення Організації. Мала псевдоніми “Ясна”, “Світлана”, “Доля”, “М.Дмитренко”. За свою діяльність у 1939 році була заарештована поляками і ув'язнена в Бригідках. Після падіння Польщі вдалося звільнитися з ув'язнення.

Коли в Галичині встановилася радянська влада, Богдана восени 1939 року зробила спробу вступити на юридичний факультет Львівського університету. Вищу правничу освіту разом з нею хотіли здобути й інші активні члени ОУН, які опісля відігравали визначну роль у збройному підпіллі. У львівському університеті збереглися особові справи Дмитра Слюзара ("Золотаря"), Мирослава Вовка ("Корнила", він же "Єфрем"). Їм пощастило, їх було зараховано в число студентів, а Богдана зазнала невдачі, причини якої не ясні. Можливо, більшовики скористалися інформацією польської поліції або її агентів про її членство в ОУН. Із наказу ректора від 24.ХІ.1939 р. видно, що до складання іспитів вона була допущена, а подальші подробиці невідомі.

Та незабаром почалися масові арешти націоналістів, і Богдана Світлик за наказом ОУН відходить за тодішній кордон СРСР. Це було дуже вчасно. Її рідну сестру Ліду, ще ученицю 10 класу СШ №4, енкаведисти заарештували в червні 1940 року. Вона була суджена на гучному "Процесі 59-ти". Їй та її подрузі Наталі Шухевич присудили по 10 років ув'язнення і 5 років заслання. Вижили, відбули термін, оселились на півдні України.

Богдана одружилась із студентом лісотехнічної академії Зеноном Литвинком. Він був родом зі Стрия, закінчив гімназію в Рогатині. Навчаючись у лісовій академії, брав участь у підпільній боротьбі, потім перебував у дивізії "Галичина" і, правдоподібно, загинув у боях під Бродами.

Перебувши деякий час на Лемківщині, де вона була активним працівником підпільних редакцій "Смолоскип" та "Ідея і Чин", Богдана Світлик-Литвинко в 1941 році повертається до Львова. В грудні 1941 року вона народила сина Андрія. Боячись німецьких переслідувань, завозить сина до своєї матері у м.Жидачів. Бабуня усиновлює внука і дає йому своє прізвище. Він ріс разом із сестрою, яка насправді доводилась йому тіткою.

Богдана ж далі поринає в національно-визвольну боротьбу, плідно працює у різних виданнях "Осередку пропаганди і інформації при проводі ОУН" і "Бюро інформації УГВР". В підпільній творчості користувалася псевдонімами "Ясна", "Світлана", а літературні твори підписувала "Марійка Дмитренко". Її твори друкувались у підпільній періодиці та виходили окремими книжками. Внесок Богдани Світлик-Литвинко Українська Головна Визвольна Рада відзначила високою нагородою – Бронзовим Хрестом Заслуги.

На даний час відомими є її оповідання і кореспонденції "Учителька", "Михайлик", "Підслухане і підглянене", збірка "На смерть, не на життя".

У пропагандивному звіті зі Самбірщини, Стрийщини і Турчанщини (1 липня 1947 – 30 червня 1948 р.), який підписав "Владан", можна прочитати таке:

"На молодих східних українців великий вплив роблять наші оповідання, новелі. Вони часто просять нас, щоб доставити їм в більшій кількості такої літератури, і вони повезуть її у свої сторони. Напр., в одному селі Скільщини повстанці заходили до учительки-придніпрянки з нашою літературою. Вона її читала і звертала, але не годилася перевозити її на Схід. Але як її передали новелю "Учителька", то вона просила, щоб залишити її, а вона завезе у свої сторони знайомим, бо це дуже гарна річ – як вона висловилася".

З 1945 року Богдана є постійним членом Головного Осередку Пропаганди. Разом із Петром Полтавою (справжнє прізвище якого – Федун) і О.Горновим (на псевдо “Наум”) Богдана, яка послуговувалася тоді псевдо “Доля”, становили нерозривну трійцю, яка здійснювала велику підпільно-пропагандистську роботу. “Доля” – авторка численних ідеологічно-політичних статей, які друкувалися в журналах “Ідея і чин” (орган ОУН та УПА). Також виступала як новеліст і критик, цікавилася музикою і мистецтвом. Не розлучалася із портативною друкарською машинкою та іменним пістолетом італійської марки. В умовах важкого підпілля завжди залишалася доброю, милосердною, чуйною до людського болю і горя.

Морозного дня 28 грудня 1948 року працівники Осередку інформації УГВР (Української Головної Визвольної Ради) спалили бункер у лісі в Болехівському районі та стали перебиратися на нове місце. Зненацька були оточені енкаведистами, зав’язався нерівний бій поблизу села Либохори. Боглана відбивалися до останнього, останню кулю залишивши для себе. Так загинула Богдана-“Доля”. Куди поділи її тіло розлючені більшовики – не відомо досі.

Не так давно в одній газетній публікації переповідалися свідчення жительки с.Либохори Анни Пороховник про те, як вночі з 28 на 29 грудня 1948 року енкаведисти привезли до села вбиту жінку, яку кинули в сніг біля сільради, де чергувала очевидиця. Їй наказали подивитися на вбиту, чи не знає її. Зі зворушенням дивилася на гарне лице і довге русяве волосся вбитої жінки, якої не знала. Повернувшись додому, через 2-3 години оповідачка бачила велику групу енкаведистів, які везли цю вбиту жінку, лише в одній сорочці, перекинуту через спину коня, догори обличчям, в сторону урочища "Буковинки".

Богдана Світлик померла тридцятилітньою, а скільки могла б зробити для розквіту української літератури і для України взагалі!

Біля підніжжя гори Магури, на краю с.Либохори Сколівського району насипано тепер символічну могилу цієї героїні – Богдани Світлик–“Долі”.

У підпільному журналі "Осередок пропаганди і інформації при проводі ОУН" за травень 1949 року було опубліковано повідомлення про її героїчну смерть. Оригінал цього видання, разом із часописом "До волі", де надруковані літературні мініатюри письменниці, знаходяться тепер в Українському центрі документації визвольної боротьби у Львові.

Син героїні – Андрій Юліянович Світлик став деканом інженерного факультету Одеського університету. Лише з часом він довідався правду про свою маму, довгий час вважав мамою свою бабусю. Довідавшись про місце загибелі матері, приїздив разом із сином (якого назвав на її честь Богданом) поклонитися цьому місцю. Разом з місцевими жителями поставили там пам'ятний знак.

Ми ж повинні назавжди зберегти пам'ять про цю жертовну українку у своїх серцях! А також варто застановитися, наскільки і чим ми здатні жертвувати задля України?





 

   Copyright ©2008-2009 Kupchyk (kupchyk.lviv.ua)